Так буває іноді, що коли людині щось дуже подобається, то вона ніяк не може розпрощатися з тією річчю. От, наприклад у сестри був барвистий светр, котрий вона проносила ледь не до дір, хоча мала таку зарплатню, що могла собі дозволити десятки таких же. Але от прив’язаність саме до того не дозволяла їй викинути светр.
Так само було в пані Аделі. Вона була красивою та ефектною жінкою, попри свій поважний вік. У сімдесят дозволяла собі носити крислаті капелюхи та протисонцеві окуляри, а також босоніжки на невисокому каблуку та світлі спідниці. Аделя ніколи себе не відносила до старих буркотунів, що просиджували днями на лавці під будинком та обговорювали сучасну молодь, яка нічого не знає, не вміє, не тямить та взагалі…
Проте пані Аделя була дуже консервативною, якщо це стосувалося домашньої побутової техніки. Якось її син привіз на свято 8 Березня новий кухонний комбайн з різноманітними насадками: лише включив кнопку та перед тобою готовий фарш, потерті овочі та замішане тісто. Пані Аделя довго вивчала та дивилася на цю нову диво-машину. Проте через декілька хвилин лагідно повернулася до сина та сказала:
– Прости мене, старушку, але візьми краще цей комбайн своїй дружині. Ну звикла я до тієї старої ручної м’ясорубки. Коли перемелюю м’ясо черговий раз, то згадую вашого батька – красивого, кремезного та такого жвавого. Саме він майже п’ятдесят років тому подарував мені її. То така цінність була.
Син довго намагався переконати матір, що потрібно вже поберегти себе та своє здоров’я, проте вона твердо стояла на своєму. Довелося чоловікові їхати матері по квітку, а комбайн залишити дружині.
– Ох і дивні ж ці жінки, що у двадцять, що в сімдесят, але що поробиш, – помахав головою син пані Аделі.
