– Хей, Ігорю! Ти в курсі, що Роксолана народила, і дитина то схожа на тебе, наче дві каплі, – сказала подруга
– Хах! Це неможливо! Хіба ти Роксу не знаєш? Це просто збіг…
Після універу я поїхав до тітки у Київ. Вона прилаштувала мене на роботу, допомогла з житлом, частину грошей я завжди відсилав батькам, адже підростав молодший брат, а мама часто хворіла, тому гроші їм були необхідні.
Тут я познайомився із чарівною, як тоді здавалось, дівчиною на ім’я Настя, і вже через місяць вона переїхала у мою квартиру. А потім сказала, що я стану татом. Тому цей дзвінок від старої подруги отетерив мене.
– Про який збіг ти говориш? Ти порахуй коли поїхав?!
– Роки два тому назад.
– Ну?!
– Що ну?!
– Дівчинці десь два рочки.
– Ти ж розумієш, що ця дитина може бути чиєю завгодно, – пробурмотів я.
– Ну, сам дивись. Та я б радила тобі все-одно приїхати, шкода дівчини, одна опікується дитиною, бо батьки відмовились їй допомагати.
– Надю, я не можу. Настя вагітна, як я її покину?
– А, ну тоді прийми мої вітання.
Через деякий час Настя народила хлопчика. Із пологового я забрав синьоокого козака.
– В бабусю вдався, – посміхнулась Настя, помітивши мій пильний погляд.
Я промовчав, бо у природи чимало чудес. Але зерно сумніву все ж посіялось десь всередині. А далі почались будні батьків: підгузки, пеленки, лікарі і безсонні ночі.
Остапку виповнився рік, коли зателефонував тато:
– Сину, мами не стало… Приїдь, потрібна твоя допомога.
Похапцем зібравши речі, я поїхав на вокзал. Настя плакала, бо боялась залишатись сама з дитиною. Та й мені було боязко їхати, адже саме тоді у Остапка почали прорізатись зубки і він температурив вже декілька днів поспіль.
…Після похорону, я ще місяць був поруч із батьком, бо він ослаб.
– А чом би вам не переїхати з Настею та онуком до мене? – якось запитав він – місця всім вистачить, Юрко вступив до медичного, тепер рідко приїжджатиме.
– Я подумаю. Потрібно із Настею порадитись. До речі, я привіз фотоальбом Остапчика тобі показати, зараз принесу.
Тато взяв окуляри і почав розглядати світлини онука.
– Дивно, але в ньому нічого немає від нашого роду…
– На бабусю схожий, – відповів я.
– А ти хоча б бачив бабусю?
– Ні, не бачив.
Раптом з альбому випав аркуш, певне Настя забула колись.
«Виписка із пологового будинку» – прочитав тато і пробігся очима, а потім поблід, відклавши.
– На бабусю схожий, кажеш…
– Що ти там вичитав?
– Ця дитина не твоя, сину, я звичайно вже вісім років на пенсії, але ще пам’ятаю, що перша і друга група крові не дають третьої!
І в цей момент мене наче облили крижаною водою. Мозаїка складалась у голові, ось чому Настя поспішала переїхати до мене, і дитина народилась не через дев’ять місяців, а через сім. Назвати Остапка недоношеним не повертався язик, адже щічки козака були рум’яними і важив він 4500, я ж сам на бірці бачив…
Настя вперто не піднімала слухавки. Врешті-решт я додзвонився до тітки і попросив піти до мене додому, дізнатись як там справи…
– Ігоре, та ж ви з’їхали з цієї квартири. Вона порожня.
– Як порожня? Там Настя з Остапком живуть. Можливо, вони на прогулянці.
– Буквально порожня, немає ані меблів, ані техніки, нічого…
– Я зрозумів, дякую.
Звільнившись роботи я повернувся додому до тата. Друг допоміг влаштуватись на місцевий завод на непогану посаду. Життя стало потрохи налагоджуватись, але зрада коханої дружини глибоко засіла всередині. Я так і не дізнався куди поїхала Настя, чому вона брехала, в на гроші та майно, що пропали, я просто закрив очі.
Якось я прогулювався парком у вихідний день, недалеко грались діти. Тут між хлопчиком і дівчинкою стався конфлікт: хлопчик так сильно смикнув за косичку дівчинку, що та заплакала.
Я підійшов до них, що б розібратись у ситуації і заспокоїти дівчинку, але мене випередили…
– Що сталось? Чому ти плачеш, сонечко? – промовляла жінка, а я вслухався у знайомий голос і не міг згадати де я його чув в останнє…
– Ігоре?! Це ж ти, правда!? – я придивився, це була Роксолана! І вона ніскілечки не змінилась, ті ж кумедні кучерики, кокетлива посмішка із ямочками на щічках.
– Так, я… Роксолано, радий бачити! Як життя?!
– Та, от намагаюсь виховувати свою принцесу.
Тут дівча поглянуло на мене, а я не повірив своїм очам, адже це точна копія мене.
– Немає сенсу приховувати, Ігорю – це твоя донька, – сказала вона опустивши очі.
– Але чому?..
– Не хотіла заважати, я дізналась про вагітність доволі пізно, ти вже поїхав.
Я обняв доньку, картаючи себе, що не послухав тоді подругу, не приїхав, стільки часу змарновано.
– Можна я бачитимусь з нею? Хоча б на вихідних.
– Ти ще питаєш?! Приходь будь-коли, – посміхнулась Роксолана.
Пройшло декілька років, ми з Роксі одружились, переїхали до мене, мій батько натішитись не може онуці, і здається його виховання вже дає свої плоди. Днями Роксолана мене знову потішила – ми чекаємо на двійню! Отже, настав час здійснювати свою давню мрію – будувати заміській будинок, щоб місця вистачило для великої і дружньої сім’ї.
