Старенький Василь жив з маленькою внучкою Олею. Її батьки поїхали декілька років тому закордон, залишивши малечу на дідуся. Той довго вагався, але ще тоді, у свої шістдесят п’ять почувався досить здоровим та проворним. Тим паче Оля була напрочуд спокійною дівчинкою та проблем з нею не виникало. Тоді малеча ходила лише до першого класу. Дідусь їй варив їсти, ходили на прогулянки, дивилися разом мультфільми, каталися на гойдалках.
Тепер, коли пройшло шість років після того, як батьки Олі, виїхали в чужу країну, Василь вже добряче недочував. Дякував долі хоча б за те, що ноги та руки служать. Олечка гарно вчилася, старалася допомагати старенькому у всьому, що могла на свої дванадцять років. Навіть одного разу зварила сама борщ. Нехай він вийшов не таким, як у дорослої вмілої господині. Проте як гордився цим дідусь, то словами не передати.
Отож якось, поки Оля була в школі, Василь вирішив піти до магазину. Став за прилавком та звернувся до старшої жіночки, що була продавцем:
– Пані, мені, будь ласка, «Мізіму» та «кепчуг».
– Перепрошую, ще раз, – примружилася жіночка та намагалася зрозуміти, чого ж хоче старенький.
Позаду Василя стояла молодиця, відразу встряла в розмову:
– Мезим, можливо? Вам, мабуть, в аптеку потрібно було?
– Та ні, ні, «Мізіму» та «кепчуг», – ще раз те ж саме повторив дідусь.
Продавець на декілька хвилин застигла. Вже хотіла розсміятися, та потім швидка опанувала себе та попросила описати те, що хоче купити.
– Ну, «Мізіма» то таке тісто сухе, що його кип’ятком залити та вже маєш готові макарони. Та кепчуг, це ж соус помідоровий.
– Дійшло, «Мівіну» та кетчуп! – радісно вигукнула продавець.
Довго ще жіночка згадувала про Василеву «Мізіму» та «кепчуг» та посміхалася подумки.
