– Цього року ми з чоловіком нарешті купили власну квартиру! Так довго на неї відкладали. Вона була така бажана що ми могли б і без ремонту туди заїхати – лиш би в рідні стіни.
Та нашу радістю швидко накрила чорна хмара відчаю. Я уявити собі таке не могла в страшному сні! Нас кинули. Ми потрапили на шахраїв, яким самі віддали величезну суму грошей за ніби то їхню квартиру, після цього вони зникли.
Звісно чоловік написав заяву усюди де тільки можливо, але нам поки відповідають лише :“Шукаємо. Як знайдемо їх ми вам повідомимо.”
Я не вірила що це відбувається з нами.Навіщо ж нам ця чорна смуга? Адже все так чудово було.
З Іваном ми познайомились ще коли я навчалась в університеті через мою подругу. Вона тоді зустрічалась з хлопцем, а Іван був його другом. Так вони нас і звели. На той час мій чоловік вже працював на роботі. А я була студенткою четвертого курсу.
Зустрічались ми не довго, лише пів року. Тоді одружились. Разом орендували невеличку квартиру й тільки мріяли про власне житло. По маленьку відкладали гроші, були впевнені що рано чи пізно ми заїдемо у власний дім.
Тому й не поспішали з дітками. Ми хотіли певно стояти на ногах. Хапалися за будь-яку роботу, лиш би хоч трішки додати до збережень.
І після таких старань в таке вляпатись. Я після цього вже на пам’ять знала які заспокійливі є в аптеках. Ми були спустошені. Не знали що робити, до кого звертатись та де жити.
Ми до останньої копійки потратили.
Добре що батьки чоловіка не залишили нас в біді. Запропонували якийсь час пожити в них, принаймні допоки назбираємо кошти знову орендувати квартиру. Можливо вони думали що відмовимося, але це останній раз коли вони були такі ввічливі.
Хоч я їх і поважаю, але поведінки такої зовсім не розумію. Коли ми жили ще на орендованій квартирі та приїжджали до них в гості вони також завжди були раді нас бачити. Гарно частували нас. Та й в принципі у нас спілкування було досить дружнє. Батьки добре прийняли мене у їхній родині.
У нас не було виходу. Ми з’їхали до них. Батьки виділили нам кімнату. Вони жили у великій трьох кімнатній квартирі. Місця всім вистарчало. Їжу ми купляли до спілки.
Готувала переважно я коли приходила з роботи. Не знаю чому, адже свекруха вже на пенсії та цілими днями вдома сидить. Але я не стала зайвий раз висловлювати претензії. І так допомогли.
Ми з чоловіком продовжували працювати. Потрібно було назбирати гроші, щоб орендувати квартиру. А вони зараз не мало коштують.
Коли Іван був на роботі, а я швидше приходила то свекруха постійно до мене прискіпувалась.
– Ти посуду за собою не помила – а я ще й зі столу не встала.
– Поприбирай ще в нас в кімнаті – я ж не продалась вам у рабство, самі вирішили допомогти не тільки мені, а й свому синові!
– Ти зле підлоги помила! Та багато іншого весь цей час я чула у свою сторону. А коли приходив їх син – ставали такі, що аж німб світився.
Мене це починало дратувати. Я розповіла чоловікові як все є коли я з ними наодинці. На що він відповів, що цього не може бути. Його батьки дуже порядні люди.
Я з нетерпінням чекала моменту коли ми вже з’їдемо. Це ставало нестерпним. Стала ще більше працювати.
І от нарешті ми знайшли чудовий для нас варіант квартири. Здавали не дорого, ще й напряму власники. А то все рієлтори попадались як хотіли місячну вартість за свої послуги. Я за довгий час знов відчула щастя. Ми швидко зібрали речі та з’їхали.
Тепер точно знали, що яка б ситуація не була – сім’ї повинні жити окремо.
Ми знову збираємо гроші, тільки тепер на будиночок за містом.
Вже уявляю собі як зранку там п’ю каву на веранді..
