-Таке враження, що крім неї тут більше нікого немає. Можливо, вона якась «шишка» чи у неї чоловік заможний, чи батьки владні…Не може бути так, щоб просто так медперсонал бігав за нею, як за найціннішим скарбом, – не могла ніяк заспокоїтися Ліля.
Оксану поклали у палату інтенсивної терапії два дні тому. Чоловік подбав про те, щоб у неї була окрема палата зі своєю невеличкою кухнею та санвузлом. Мама приходила щодня зі свіжими стравами, батько приїжджав кожного вечора після роботи, гладив дочку по животі та голові, говорив спокійно та ласкаво. Було добре видно, що Оксана оточена любов’ю та родинним теплом.
Ліля була зовсім юною, по дурниці завагітніла від першого кращого, який дізнавшись про цікавий стан дівчини, назавжди зник з її життя. Ліля жила з мамою, яку крім чарки більше нічого не цікавило в цьому житті. Дівчина працювала продавцем і ледве зводила кінці з кінцями, мама отримувала мізерну пенсію, якої навіть не вистачало на оплату комунальних послуг. Жінки жили бідно та в постійних сварках. Крім п’яних сцен матері, Ліля мало чого бачила в житті.
Коли дівчина зрозуміла, що вагітна, намагалася приходити додому до майбутнього батька дитини, але для неї двері завжди були зачинені. Лише одного разу на поріг вийшла грізна матір юнака, накричала на Лілю, обізвала, як лише могла та сказала ніколи більше не появлятися тут, інакше прийме зовсім другі міри.
Ліля довго плакала, сердилася, озлобилася на весь світ, проте дитину таки вирішила залишити. Мабуть, ще якась частинка людяності таїлася в її юному серці. Своїй неньці нічого спершу навіть не говорила про вагітність, але проходили місяці, Ліля продовжувала працювати, хоча давалося нелегко, і все стало помітно без слів. Тоді мама Лілі ще більше почала пиячити, дочку ображала, якось навіть раз вдарила сильно по животі. Через це дівчина потрапила на підтримку.
У лікарні на Лілю особливо ніхто уваги не звертав. До неї ніхто ніколи не приходив. Дівчину це неймовірно бісило, вона з люттю споглядала на дівчат з палати, котрі щиро горнулися до рідних, які навідувалися. Ніхто дівчину не ображав, сусідки завжди ділилися з нею смачною домашньою їжею, розповідали про себе та своє життя. Та серце Лілі було крижаним, їй не цікаво було слухати оті всі небилиці чужих людей.
Оксанка виросла у простій сім’ї, де батько працював механіком, а мама – бухгалтером у міській раді. Крім неї, був ще старший на десять років, брат, який давно одружився та вилетів з сімейного гніздечка. Дівчина закінчила університет, зустріла своє кохання. Ігор був старший від Оксани на дванадцять років, проте у чудовій формі та з доглянутою зовнішністю. Стали жити в Оксани. Ще у молодості її батько постарався та звів великий будинок, де тепер місця вистачало всім.
Оксана через рік після весілля завагітніла. Щастю не було меж. Батьки раділи, як діти, адже внуків ще не мали. Їхній син з невісткою не особливо поспішали з цією справою, тому вся надія була лише на дочку. Все проходило, начебто, чудово. Оксана добре себе почувала, багато часу проводила на свіжому повітрі. Вільний час від роботи Ігор приділяв виключно жінці. То ходили на прогулянки до скверу, то на морозиво у кафе поруч з домом, їздили до лісу, на фотосесії.
Одного ранку Оксана, як зазвичай, прокинулася рано, пішла на кухню заварити чаю. Проте відчувала сильну втому та ослабленість в організмі. Йдучи до кухні, Оксана втратила свідомість, а отямилася вже у лікарняній палаті. Безліч аналізів, УЗД, нарада лікарів – спеціалістів… Через тиждень Оксані винесли вирок, який був для всіх, як грім серед ясного неба. В жінки діагностували страшну хворобу, яка практично не піддавалася лікуванню. Питання стояло вже зовсім по-іншому: або мати, або дитина.
Ігор довго бідкався, місця не знаходили батьки Оксани. Проте всяко підтримували жінку та намагалися не показувати свого розпачу. Поки Оксана здавала черговий аналіз, її мати бесідувала з головним лікарем:
-Скажіть, а якщо таки спробувати народити, це може дуже трагічно обернутися для Оксанки? Вони так чекали це немовля, чоловік на сьомому небі від щастя був, коли дізнався, що стане батьком…Та як тепер дочці сказати всю правду?
-Ніхто не може дати гарантій на всі сто відсотків. Ризик дуже великий. Швидше всього, на жаль, доведеться рятувати когось одного… Я розумію, які це страшні слова, але кажу правду. Від неї не сховаєшся. Одна надія на Бога, адже деколи трапляються дива – сумно відповів лікар.
Батьки Оксани довго бесідували з лікарем, потім вдома між собою та з Ігорем. Можливо, це було неправильне рішення, та постановили, що Оксані нічого говорити не будуть. Всі добре знали, яка вона чуйна та сентиментальна, тому могла просто не пережити почуте.
Оксанку поклали в лікарню на підтримку. Батьки потурбувалися про те, щоб дочці виділили окрему палату. Так було спокійніше їм та Ігорю, хоча Оксана довго вагалася, не раз говорила, що одній так скучно, навіть слова немає до кого промовити. Але родичі твердо стояли на своєму. Не хотіли лишнього шуму та галасу, переживань та пустих бесід для Оксани. Почувалася вона не особливо добре, багато лежала, спала, постійно ставила питання, що ж мамі сказав лікар, але та лиш відмахувалася, мовляв, ослаблений імунітет. Таке буває при вагітності, нічого страшного.
Ігор оточував Оксану надмірною турботою та ласкою, поки та перебувала в лікарні. Батьки можна сказати ледь не чергували біля дочки: то мати, то батько. Багато молилися, просили Бога створити чудо, не забирати найдорожчих їм людей.
Одного разу Ліля, прогулюючись коридором, почула бесіду двох медсестер:
-Як шкода невинної жінки. Перша вагітність, така добра, сім’я у неї чудова, чоловік горою стоїть, а таке нещастя спіткало. Важко мені віриться, що обоє залишаться живими-здоровими. Чудес не буває. Я не вірю.
-Хтозна, на все воля Божа. А раптом якраз обійдеться. Жінки жаль, бо молода, життя мало побачила. А про немовля взагалі мовчу, ще ненароджене, нікому нічого не винне…Смерть не вибирає – відповіла інша.
Лілю, неначе током вдарило. Вона зрозуміла тепер, чому біля Оксани всі так бігають, переживають, чоловік по три рази на день чатує у палаті. Так стало соромно за свою поведінку, дурні слова, що ображала в умі нещасну Оксану.
Ліля наважилася та постукала до Оксани в палату. Відкрила тихенько двері, жінка сиділа перед вікном і щось малювала на аркуші паперу.
-Доброго дня. Мене звати Ліля, лежу в сусідній палаті. Подумала, може, вам тут самотньо одній, вирішила зайти.
-О так, це правильне рішення. Справді можна вовком вити від суму, але нічого не зробиш, добре, хоч рідні частенько навідуються. Я – Оксана, будьмо знайомі.
Жінки довго бесідували про все на світі. Коли Ліля вийшла з палати, їй так було добре та тепло на душі, забулося все погане. Вона зайшла у лікарняну капличку, впала на коліна та почала щиро молитися за Оксану та просити прощення у Бога за свої слова…
