Ліля не могла повірити своїм очам. А як же її грандіозні плани та мрії після школи? Невже все може розвалитися просто зараз в одну секунді? А все через цю кляту любов, настирливого Андрія, через цю ще ненароджену дитину. Ліля так ридала, що з хати вибігла її мати. Підбігла до дочки та здивовано скрикнула:
– Що сталося? Образив хтось? Чи вдарилася? Чи в школі проблеми? Лілю, не мовчи, кажи щось. Дорогенька моя, – мама обійняла її двома руками за голову та міцно притисла до себе.
Ліля була єдиною дочкою у Марії. Вона росла мудрою дівчинкою, проте надто впертою. Практично ніколи не можна було її переконати, вона завжди стояла на своєму, через це часто сварилася з мамою. Але Марія була напрочуд поступливою, тому першою загладжувала всі конфлікти з донькою. Крім Лілі, у неї більше нікого й не було: ні чоловіка, який кинув давно з малям на руках, ні батьків, ні рідних братів та сестер. Так вони вдвох помалу жили в невеликій старій хатині.
Ліля нарешті прийшла до тями та не знала ще, як розказати матері про те, що вона чекає дитину. Що в ній уже б’ється інше сердечко, що ні про який університет, столицю та забезпечене життя можна не мріяти. А що взяти з того Андрія? Батьки бідні, сам працює в сільській конторі, грошей обмаль. Ліля почала:
– Мамо, можливо, ти стала б бабусею. Але ти нею не станеш…Принаймні поки що, бо я не збираюся залишати її чи його, – Ліля незадоволено тикнула пальцем на живіт.
Марія ледь не впала, втрималася рукою за стіл, присіла на стілець та подивилася з повними сліз очима на дочку:
– Боже, та що ти таке говориш? Лілю, ти що…ти що, вагітна? Від Андрія, так? А він знає? А що ти таке кажеш, що я не стану, а могла б? Ти що задумала? Тут Марія вже розсердилася не на жарт. Вона почала вичитувати дочку за те, що коли вже таке сталося, то потрібно відповідати за свої вчинки, а не брати гріх на душу. Та Ліля навіть чути нічого не хотіла. Щобільше, дівчина відмовлялася признаватися у всьому своєму коханому Андрієві.
Тоді тишком-нишком Марія сама пішла до Андрія на роботу. Не знала, як почне розмову, проте не могла залишити все, як є.
– Андрійку, сину, тут така біда.
– Що сталося, тітко Маріє? – аж підскочив хлопчина. Щось з Лілею? Хтось захворів? Кажіть, не гайте часу!
– Ліля – вагітна, носить твого сина чи дочку…- ледь чутно прошепотіла жінка.
Андрій перевів подих та вигукнув:
– Біда??!! Та це радість! Боже,- затулив обличчя руками Андрій, це невимовна радість! Ви знаєте, мені навіть сон снився…
Та Андрій не встиг договорити, бо Марія перебила його:
– Ліля не хоче дитини. І весілля теж.
Андрій довго сидів наодинці та не міг ніяк розібратися зі своїми думками. Врешті пішов до Лілі, що буде те й буде, подумав.
Разом з мамою Андрій таки вмовив Лілю народжувати. Проте одружуватися та виховувати дитину Ліля навідріз відмовилася. Як сказала, так потім і зробила. Коли донечці було всього два місяці, вона поїхала до столиці. Андрій залишився жити з Марією та ростив дитинча. Марія навіть чути не хотіла про свою доньку Лілю.
А Ліля тим часом влаштовувала власну долю. Вона вступила до університету, та через легковажність та численні пропуски, її звідти вигнали. Потім люди з села говорили, що вона живе з якимось старшим чоловіком не української національності. Пізніше виявилося, що дівчина працює прибиральницею, а живе з якимось сумнівним чоловіком на орендованій кватирі.
Проходили роки, мати-зозуля так ні разу навіть не подзвонила до рідних. Але коли Анні, дочці Лілі та Андрія, виповнилося п’ятнадцять років, на порозі рідного дому, з’явилася Ліля. Колишню красуню було не впізнати: зморщене обличчя, наче у років шістдесят, потухлі очі, опущені кутики уст, безлад на голові та бідне вбрання. Марія першою побачила дочку та застигла на місці.
Мати не хотіла навіть впускати Лілю до хати, проте вийшов Андрій, відкрив від подиву рота та таки опанував себе й промовив:
– Ну привіт, Лілю. А ти змінилася, – окинув поглядом чоловік колишню кохану.
– А ти теж, – тихенько шепнула Ліля. Андрій дійсно став таким мужнім, широкоплечим, з красивою усмішкою та життєрадісними очима. За ці роки він зумів заочно вивчитися в університеті та отримати престижну роботу у райцентрі, куди доїжджав.
Через дві хвилини з хати вибігла красива струнка юнка, Ліля зразу зрозуміла, що то її кровинка, вже хотіла кинутися та розцілувати, як після Аліни вийшла якась незнайома жінка.
– Це хто у моїй хаті тут господарює? Ти що, Андрію, зрадив мені?
Марія вибухнула істеричним сміхом:
– Дочко, ти у своєму розумі? Ти п’ятнадцять років тому зникла, без жодної звістки про себе, без єдиного питання, як ми тут, твоя рідна дочка, матір, коханий врешті-решт. Мені боляче, але противно бачити тебе. Я не зможу пробачити твій вчинок, Лілю.
Ліля опустила голову. Їй справді не було що відповісти. Вона обернулася та пішла, куди очі глядять.
