Маленька Юля лише пішла до першого класу. Вона була допитливою та цікавою дівчинкою. Дуже подобалося їй читати, особливо з дідусем. Приходила зі школи, трошки гралася, відпочивала, а потім бралася до уроків. Вечорами полюбляла приходити до свого дідуся в кімнату, комфортно вмощувалася у велике крісло, брала зошит з ручкою та починала повторювати з ним уже вивчені букви.
Дідуся Юлі все молоде життя пропрацював у місцях позбавлення вол1 сторожем. Він мав твердий та дисциплінований характер. Проте біля щебетливої внучки, немов сам ставав дитиною. Старенький закінчив лише три класу, але почерк у нього був, як на картинці. Тепер, коли був уже на пенсії, ходив ще сторожувати до дитячого садочку.
Маленька Юля завжди щиро дивувалася:
– Дідусю, ти ж майже не ходив до школи. Як тоді у тебе виходить так красиво писати?
Тоді дідусь поринав у глибоке дитинство, що промайнуло, як одна мить. Сім’я його була бідною. Дітей було багато, роботи відповідно теж. Та й взагалі важкі дуже часи тоді були. Не так, як зараз, що діти мають все та завжди. Тому серед братів та сестер старенького лише двоє закінчили коледж. Всі решта вивчилися, як дідуся у трьох класах, або ледве дотягнули до восьмого. Той працювали все свідоме життя фізично та важко.
Та дідусь усміхався лише Юлі та відповідав:
– Дівчинко моя кохана, я вчився дуже мало, на жаль. Але за ті три роки ніколи не забуду та досі згадую свою вчителька Ольгу Андріївну, як вона вчила каліграфічно виводити кожну букву. Вона завжди казала, що навіть у письмо треба вкладати душу. Саме завдяки їй я досі маю такий гарний почерк та можу впевнено прочитати газету. А ти вчися, донечко, вчися, бо життя – терниста путь. Тим паче в теперішньому світі точно знадобиться!
