Я підготував ключі, прибрав ще раз у садибі. І був готовий прощатися з нею назавжди.
Кінець, назад дороги немає. Багато спогадів нахлинуло на мене в цей момент. Я ледве стримував емоції. Мій сусід Віктор вийшов до паркану й приніс дві чарки. Ми перехилили їх та він постукав мене по плечі.
З сумом в очах я помахав Віктору і пішов в машину. Віктор просив, щоб я заїжджав у гості. Та це було б дуже важко для мене, дивитись на свій дім і знати, що він тепер не мій.
Усе продав й на цьому кінець. Треба відпускати старе. Та спогади назавжди будуть в моєму серці, скільки ж всього я там пережив!
Я пам’ятаю, як придбав ту садибу. Це була моя маленька мрія. Мати свою хатину у селі. Де я б міг відпочивати від міського життя й просто насолоджуватись природою.
Які там були смачні абрикоси. Пригадую, що моє перше падіння з дерева сталось саме на ньому. Зате фруктів на варення назбирав.
З донькою ми робили разом шпаківню. Я допомагав їй та у нас вийшло доволі непогано. Дитина отримала 12 балів з трудового навчання в школі.
Скільки я там дерев понасаджував, а який малинник зробив. Усім сусідам потім ще роздавав. Та й до цього часу та малина родить ще.
Альтанку яку я зробив. Там постійно збирались з друзями на усі свята. Вмикали музику та співали пісень, а шашлик який смачний виходив на моєму мангалі, ні в кого такого не було.
Скільки сили й терпіння я вклав в ту садибу. Так багато всього асоціюється з тим місцем у мене.
Я назавжди триматиму в серці те тепло, яке дав мені цей котедж у селі.
Продав я його не надто дорого, молодій сім’ї. Впевнений вони будуть там щасливі.
Тому що там панує любов!
Та це життя. Ми маємо навчитись відпускати усе старе. Усе мінливе й змінюється, тому треба вміти забувати.
Тепер я, час від часу, буду зігрівати серце спогадами про те місце.
Та, інколи, сумувати за тими емоціями.
Життя продовжується!
