Ми із чоловіком живемо вже 25 років разом, маємо 3 чудових дітей, та прекрасно ладимо між собою. Все це так склалося завдяки одному випадку, який змінив усе.
Жила я із батьками, які навіть і знати не хотіли, що в дитини є власна думка. Вони хотіли все контролювати, не відпускали з дому, поки не скажу з ким йду, куди йду, а якщо і дозволяли кудись піти, то тільки до 21:00, хоч мої ровесники приходили додому значно пізніше. Таких ситуацій і правил було безліч, тому я вирішила, що одразу після вісімнадцятиріччя поїду працювати закордон. Батьки цього мені не дозволяли, але я все ж скористалась своїм правом власного вибору після повноліття. Хоч і переживала, що мене можуть не взяти через відсутність двох пальців на лівій руці, але, на щастя, все обійшлось.
Працювала я на фермі. Контракт із фірмою, яка давала мені робоче місце, тривав рік, але в разі хорошого виконання своїх обов’язків, його можна було подовжити за згодою роботодавця. Все було чудово: власник ферми ставився до мене прихильно, колеги були чудовими людьми, вихідні ми проводили за відпочинком. Власник ферми часто запрошував нас до себе в гості. Його дружина наготовлювала повен стіл частувань та весь вечір ми обговорювали щось цікаве.
Згодом, я помітила зі сторони фермера якісь знаки уваги не притаманні дружнім стосункам: то обійме мене, то вщипне, коли проходжу повз. Мене це трохи насторожило, оскільки мені було 18 років, а фермеру 52. Я неодноразово чула від сусідок по кімнаті, які також працюють на фермі, про різні романи з іншими працівниками. Якось все так складалось, що фермер обіцяв хорошу заробітну плату, казав, що покине дружину заради мене, що житимемо чудово вдвох, а мої пальці — це зовсім не проблема.
Мені кортіло із кимось поділитись цим, запитати поради, але соромно було говорити про це із дівчатами, які жили зі мною в кімнаті, а потім стало пізно, коли дізналась, що вагітна.
Розповівши все фермеру, я розчарувалась, адже він сказав, що йому до цього байдуже. Обізвав мене калікою, гидкою сволотою, сказав, що не впевнений, що дитя його, і прогнав мене зі свого кабінету.
Сльози так і ринули із моїх очей. Все, що мені вдалось, це забігти в приміщення, де ми зберігали корм для тварин. Там мої емоції вилились назовні. У мене не було ніякого плану і варіантів, як діяти далі. Мої батьки не чекають мене вдома, адже я не послухала їх, і поїхала працювати закордон, а якщо повернусь до хати з дитиною на руках, то викинуть нас двох на вулицю, ще й з родичами засміють. Такого варіанту, як позбутись дитини, у мене навіть не було.
Голова моя була забита думками, і чим більше я обдумувала ситуацію, яка зі мною сталась, тим більше плакала. Та все перебив хлопець, який зайшов на склад корму. Це був Віктор, він працює тут вже другий рік, і коли я тільки приїхала сюди, то допомагав мені звикнути та розібратись із роботою. Зупинити свій плач мені не вдавалось, і коли Вітя запитав, що ж у мене трапилось, то змовчати мені не вдалось, тому і розповіла все йому. Так давно мені хотілось це комусь розказати.
Хлопець подумав хвилини дві та сказав: “Ну, що ж… Давай ми одружимось, виховаємо вдвох дитину. Не складеться в нас, то розійдемось, але спробувати можна.” Моїм найбільшим комплексом завжди були мої пальці, і коли я подивилась на них, а потім підняла очі на Віктора, то він додав: “Не переживай, це зовсім не проблема. Людей цінують не за їхню зовнішню складову, а за внутрішню.”
Його слова мене дуже здивували, але іншого виходу в мене не було. Вітя жив на орендованій квартирі, куди забрав і мене. Він був чудовим хазяїном: вдома все завжди є, все полагоджене. Я не відставала від нього, тому в квартирі завжди було чисто та було що їсти. Мені було дуже добре жити разом із ним. За два роки в нас народився ще один малюк. Віктору чудово пасувала роль батька. Згодом ми купили квартиру там, де працювали і залишились жити закордоном.
Такі люди, як Віктор дуже потрібні такому світу, адже завдяки йому було врятоване одне маленьке життя і ще одне – велике. Він з’явився, наче янгол, і освітив моє життя.
Ми повінчались, і вже живемо 25 років, не знаючи бід та проблем.
