– Будь ласка, Тетянко, я сьогодні допізна на роботі. Я повинна доробити нарешті та здати місячні звіти начальнику. Інакше не бачити мені ні відпустки, ні премії, як власних вух. Ти – єдина надія та підтримка. Якщо, Таню, ти не допоможеш, то можеш забути про нові туфлі на весну. Я тебе ні в якому разі не шантажую, просто говорю правду. Бо не буде за що їх придбати. Тому говори та вирішуй, – сердечно благала дочку Аліна.
Таня стояла та хмурилася, незадоволено дула губи, закочувала очі та тупала ногою. Вона жила з матір’ю та молодшим братом. Тані восени виповнилося тринадцять років. Начебто, не доросла, та вже й не крихітка. А братик її Денис ходив ще до дитячого садку, тому мама змушена була перед роботою раненько мчатися спершу, щоб завести Дениска, а потім чимдуж бігла до офісу. Тетяна навчалася в сьомому класі, школи знаходилася неподалік дому. То ж вона спала якнайдовше, потім швидко збиралася на уроки. Ні одного разу дівчинка не поцікавилася у матері, чи їй потрібна якась допомога: можливо, сніданок приготувати чи завести Дениска, щоб ненька могла хоч раз спокійно зібратися на роботу.
Батько залишив їх давно, ще коли Дениску навіть року не виповнилося. Він не витримав домашнього побуту, постійних клопотів, дитячих криків, істерик, забаганок. Чоловік довго та нудно скиглив, а потім в кінцевому результаті вирішив, що найлегшим способом буде розлучитися. Аліменти сплачував вчасно та регулярно, але вони були такими крихітними, що жінці навіть на комунальні послуги не вистачало. Тому доводилося багато працювати. Аліна дуже багато сил та терпіння вкладала в дітей. Вона їх пестила, леліяла та завжди виконувала всі примхи. Батьки Аліни жили дуже далеко, тому допомогти фізично не могли. Та телефоном матір неодноразово наголошувала:
– Розпестила ти їх, Аліно. Та ти в мене в тринадцять років борщ варити вміла. Коли я приходила з роботи, то у квартирі було вже помито, одяг поскладаний, ліжка застелені. Це зовсім не експлуатація дітей, ні. Це банальна допомога рідній матері! Бо ти – не кінь. Ти жінка, до того ще й розлучена!
У такі моменти Аліні було соромно, боляче, сумно, вона злилася спочатку на колишнього чоловіка, потім на себе.
– Добре, я піду заберу малого, – нарешті нервово відповіла Тетяна. Але туфлі, щоб були зразу же, як отримаєш премію!
Аліна ствердно кивнула головою та побігла до офісу. Дорогою до роботи думала, а чи не правду таки дійсно каже її мама? Хіба Аліна дозволяла собі вимагати щось у такому віці за те, що підмела у квартирі чи витерла пил…
