До нас нещодавно моя мама навідалась. Чоловік сказав, щоб я обирала. Бо більше додому її не впустить. Хоча мені здається, що він трохи перебільшує. Отже, така історія трапилась.
Я вже другий рік в декреті сиджу, народила двійнят. Звісно ж, катастрофічно нічого не встигаю. Усе з рук іноді валиться. Та що ж робити? На няню грошей нема, а мама моя в селі живе. От я вирішила одного разу її покликати, а вона радо погодилась допомогти.
Перший день усе дуже добре було. З дітьми вже є кому посидіти. Я і в ванні змогла хоч трохи полежати. І поснідати нормально. В домі не скажу, що у нас бардак. Та звісно ж, що до народження дітей прибирання було якіснішим, та й не було кому так смітити.
От мама й сама запропонувала, щоб я з дітьми у парк пішла, провела весело час. Хоч і на 2-3 години. А вона генеральне прибирання проведе. Я з радістю погодилась. Не дуже люблю, коли хтось за мною речі перекладає. Та на той момент справді було просто необхідно прибрати геть усе.
Ми з дівчатками веселились як могли, усі качельки та атракціони обійшли. На майданчиках дитячих погрались. От і повернулись задоволені додому.
Мама нас зустріла. В квартирі аж пахло чистотою. Яка я задоволена була. Та от зайшла в залу, а наші темні дубові італійські меблі вкрились білими плямами. Мати тоді сказала, що хімію використовувати не хотіла, вирішила своїм, народним методом. Я ледь не зомліла тоді. За ці меблі ми стільки грошей відвалили.
А на це все ще й чоловік повернувся з роботи. І такий сkандал розпочав, що й уявити страшно. Я маму звісно ж не захищала. Вона могла б і подумати перед тим як щось робити.
Проте, час від часу чоловіка призупиняла. Бо він все ж занадто багато усього дозволяв собі на неї говорити. Тому не дивно, що мати образилась. Вона все ж таки це не навмисне зробила. Проте звідки їй в селі знати, що таке може статись зі звичайнісінькими меблями.
Чоловік сказав мамі негайно збирати речі. Що така допомога зовсім нам не потрібна. Я звісно ж розуміла, що така поведінка чоловіка – це занадто. Але допомогла зібратись, і звісно ж вибачилась.
Коли мама поїхала, я вирішила ще раз з чоловіком поговорити. Сказати, що він все ж трохи передав куті меду, це було надто жорстоко. Та він сказав мені, що більше ніяких помічниць на свою голову додому не впустить.
Я мамі за цей час дзвонила кілька раз, та вона не завжди підіймає слухавку, та й по голосу чую, що її образа ще не зникла. Та що ж мені зробити? Я як між двох вогнів.
Тепер усе сама роблю. Хай як, проте без допомоги, щоб ще більше сканdалів не влаштовувати.
