Микола був першим парубком на село: кремезний, красивий, зі смуглою шкірою та карими очима. Та ще й до того всього багатий. Його батьки займалися фермерством, мали робітників та високий дохід. Та от вдача у Миколи була недобра. Він занадто високо себе ставив, зверхньо дивився на бідніших, глузував з немічних та зневажав старих. Його бабуся завжди повчала, що таким бути не можна, та внук навіть слухати не хотів. Він, мабуть, думав, що так буде завжди жити, як вареник у маслі. Та батьки не вічні, багатство теж.
Микола до роботи привчений не був. Він звик, що за нього все роблять наймані робочі, яким батько в кінці місяця просто видає зарплатню. По дому його й не заставляли, бо не було такої потреби. Матір Миколи була дуже робітною жінкою, сама з бідної сім’ї, знала добре, що таке злидні. Тому не цуралася та неодноразово ставала робити разом зі своїми підлеглими. Хоч скільки її чоловік не просив не займатися цим, вона не слухала. Коли Микола підріс, то насміхався з матері, що село з людини не виженеш ніяк. Він ходив, як пан, прогулювався, поки всі навкруги нього гнули спини.
Батьки хотіла якнайкращого майбутнього для сина. Тому після закінчення школи віддали його до міста. Там він став студентом одного престижного вищого закладу. Проте вчитися не любив, не хотів та не вмів. Сесії та екзамени проходили стандартно за окрему доплату викладачам. Микола ніколи навіть не соромився цього, бо стверджував, що його призначення – керувати людьми, а не сидіти в нудних офісах чи трудитися на землі.
Після закінчення університету Микола все одно повернувся до рідної домівки та сидів у батьків на шиї. Він був зовсім не придатний для самостійного життя: не вмів зготувати простий сніданок, підмести чи помити підлогу. Тому вирішив, що краще не особливо перейматися та жити з батьками. Мама в душі дуже переживала за сина, не уявляла його, як голову сім’ї. А батько зовсім не придавав цьому значення. Знав, що поки він при розумі та здоров’ї, то неодмінно допоможе синові, а далі життя покаже.
Саме тато й вибрав для Миколи супутницю життя. То була сусідська дівчина Анжела. Її батько займався продажем сухих кормів для худоби:
– Відмінна партія! Нам знадобляться такі партнери. Жінко, я навіть не хочу чути ніяких відмовок.
Тато Микола був непохитним у своєму рішенні. Скільки дружина не благала добре обдумати, бо ж це сім’я, це не просто бізнес чи робота. Миколі взагалі було байдуже, з ким, аби лише менше діставали.
Та ще до знайомства з Анжелою, Микола не раз гуляв по селу з простачкою Марічкою. Дівчина зазнала чимало біди в житті. Її мами не стало, коли дівчині виповнилося чотири роки. З батьком доводилося важко. Ще на її плеча, крім домашньої роботи та господарки, були старенькі та хв0рі бабуся та дідусь. Та Марічка завжди була покірною, як ангел. Вона ні з ким не сварилася, по селу її поважали та рахувалися з нею, як з відмінною господинею та розумним порадником.
Микола десь в глибині душі щиро закохався в Марічку, проте показати цього так і не зумів. От настав день сватання з Анжелою. Микола веселився, хата гуділа від сміху та веселощів. Лише мати ходила цілий вечір стривожена та сумна, але не мала права показувати цього.
У шибку хтось ледь чутно постукав. Батько напідпитку вийшов з хати та побачив Марічку всю в сльозах:
– Чого тобі, бідако?
– Я до Миколи… Можна?
– Забудь сюди дорогу раз та назавжди. Одружений він уже. А ти пошукай собі когось простіше. Не твого польоту птиця наш Микола!
Марічка після того назавжди виїхала з села. Лише навідувалася до стареньких, догляд за якими тепер повністю взяв на себе тато дівчини.
У Миколи подружнє життя не складалося. Анжела була норовистою, робити нічого не хотіла та не вміла. Дітей Бог також парі не давав. Микола почав часто зазирати в чарку. Анжела гуляла по селу, її бачили щоразу в компанії різних сумнівних чоловіків. Врешті-решт вони розлучилися.
Микола робив дуже багато спроб знайти Марічку. Його серце нарешті дало зрозуміти, що вона була справжнім коханням. Він ходив до неї додому, розпитував батька за доньку, але той нічого не сказав, лише прогнав, як тоді колись його Марічку.
А Марічка тим часом сильно страждала за Миколою. Та невдовзі таки трапився хороший чоловік, котрий зробив пропозицію. У них народилося трійко дітлахів. Вона почувалася щасливою та захищеною в шлюбі. Про минуле більше не згадувала. Від батька дізналася, що Микола її шукав та лишень відповіла:
– Це втрачено вже давно. І я безмежно рада, що так сталося. Інакше я б не мала такої чудової сім’ї, як зараз.
