Дмитро виїхав жити до Америки, коли йому виповнилося двадцять чотири. Це сталося після закінчення університету в Україні. Спочатку хлопець поїхав вперше по програмі обміну студентами. Америка дуже йому сподобалася своєю природою, мисленням людей та способом життя. Дмитро захоплювався буквально всім: будинками, закладами, кухнею. Тому твердо вирішив, що докладе максимум зусиль, щоб виїхати сюди проживати.
Коли Дмитро вже твердо став на ноги, знайшов роботу в чужій країні та навіть планував придбати житло, вирішив, що потрібно забрати до себе маму. Вона жила в селі одна в невеликій хатині та постійно при кожній телефонній розмові жалілася синові:
– Дмитрику, якби ти знав, як мені тут важко самій. На пенсію далеко не розженешся. До міста їхати вже сили не маю. Сусідів практично не стало. Не знаю, як я доживатиму тут одна віку…
От Дмитро зустрічає у Нью-Йорку матір в аеропорту. Йому таки вдалося забрати її до себе, владнати всі проблеми з документами. Матір вже місяць жила з Дімою в Америці. Одного вечора, коли син повернувся з роботи, почала скиглити:
– Дмитрику, мені так сумно в великому, але порожньому будинку. Мови я не знаю, вийти нікуди через це не маю змоги. От би повернутися додому.
Хлопця не на жарт це роздратувало. Хіба так він уявляв переїзд матері? Навпаки робив все для того, щоб вона завжди вже була поруч з ним. Дмитро задумався на хвилину та відповів:
– Мамо, я дуже тебе люблю. Проте опри ділися нарешті, чого ти дійсно хочеш на старості літ…
