Мій дім вже перетворився на прохідний двір

Кожного разу, коли мова заходить про гостей, що приходять без попередження,  мене кидає в жар.

Насправді, здається, що у 21 столітті, коли є соцмережі та телефони, то таке може стати рідкістю. Та, насправді, я на власному досвіді переконалась, що неочікувані гості бувають часто.

Один випадок так мене роздратував, що я думала потраплю у психлікарню через численних родичів. Розповідаю що саме трапилось.

Я з батьками живу у невеликому особняку. Нехай це не цілісінький палац, та місця нам вистачає. На нас трьох, звісно.

Ось вже настало літо. Ми мали можливість усі відпочити. Батьки у відпустці, у мене навчання в університеті також закінчилось. От і відпочивали як могли. Вирішили цьогоріч нікуди не їхати. Удома собі наводили лад.

Одного червневого дня почули стукіт у двері. Відчинили. А там з величезними валізами речей мамина двоюрідна сестра з родиною: чоловіком та двома дітьми. Старшому сину 12, а молодшій доньці 6.

Ми, звісно, раді були її побачити. Подумали, що вона, напевне, вирішила заїхати у гості по дорозі на відпочинок. Чи була проїздом у якихось справах і навідалась.

Та ми дуже помилились. Тітка нагло сказала, що залишається у нас пожити на літо. Бо вони у квартирі сидять, не мають де дітись. А у нас і подвір’я, і річка недалеко, і місто нове. Ми, звісно ж були в шоці, та не годиться ж родину виганяти.

Жили вони у нас нагло. За комунальні навіть не пропонували заплатити, хоча води і світла навикористовували добряче. Нічого не давали за оренду. Ми й не вимагали. Не гарно ж так. А от продукти, то узагалі жах. Нічого не купляли, нічого не готували. Просто без лишніх питань сідали за наш стіл.

З кімнати мене виселили. Я з батьками ночувала, бо діти хотіли окремо жити від тітки та її чоловіка.

Вже ми терпіли, як могли. Ще місяць залишався. А тут неочікувано знову постукали у двері.

Ми пішли відчиняти і тут мамина кузина нас переганяє і каже, що це до неї. Вона ще й маму Марію свою прикликала, адже у нас так гарно. Скільки там ще того літа. Мамі теж відпочинок потрібен.

Та й хіба нам шкода дому. Вони ж нічого такого нам не роблять. Ми звісно були просто шоковані і розлючені. Та погодились.

Та от через тиждень сталось те, що вже наповнило чашу мого терпіння.

Прийшла у свою кімнату, а там тьотя Марія мої речі перебирає. Я спитала, що це означає. А вона мені відповіла, що їй такий гармидер зовсім не подобається. Треба все прибрати.

От я і розлютилась не на жарт. Сказала негайно усім збирати свої речі і забиратись з мого дому. Думала, батьки образяться на мене, та вони навпаки підтримали. Усім такі наглі незапрошені гості набридли остаточно.

От вони й зібрались і поїхали. Ображені звісно були не на жарт. Та мені усе одно. Я нікому нічого не винна. Мій дім – це моя фортеця, а не прохідний двір.

 

Оцініть статтю
Червоний камiнь
Мій дім вже перетворився на прохідний двір