Мені було шкода його, але не моїм одногрупникам – вони часто могли насміхатись над ними та ображати. Володя стійко тримав удар та, навіть не намагався себе захистити. І це тривало до одного моменту.
Як відомо, підлітки доволі жорстокі одне до одного і мої одногрупники не виключення. Коли ми вступили до університету, то всім нам було трохи менше як 18 років – молоді, енергійні, запальні. Всі вже встигли перезнайомилиись та частенько проводили разом час на вечірках та посиденьках з друзями. Окрім одного хлопця – Володимира.
Хлопець був аж занадто тихим та спокійним і взагалі було видно, що він доволі сором’язливим. Він завжди тримався осторонь, добре вчився та намагався уникати спілкування. А комплексів йому додавали ще й окуляри, багато прищів та не надто модний одяг. Сім’я Вови була не надто забезпеченою та й мати дещо старомодною – можливо тому він і виріс таким закритий.
Наші хлопці, ті, що більш активні, любимчики дівчата з самого початку почали ображати хлопця. То постійні жарти у його бік, то насмішки, то прямі образи. Все це хлопець мужньо терпів. До одного моменту.
Це сталось на останній парі. Хлопці перейшли усі межі – вони просто скрутили Вову і закрили у шафі. Він зміг вибратись тільки після того, як прийшов викладач і почув його. Вова мужньо тримався і намагався не показувати, що йому образливо. Та все ж промовив до них:
– Те, що я зараз такий не означає, що я не буду кращим. Ви побачите, що я ще втру вам носа. А ви й далі залишитесь такими невдахами, які окрім жартів нічого не вміють.
І Вова не збрехав. Після закінчення університету хлопець знайшов хорошу роботу, зміг позбутись прищів, почав заробляти достатньо грошей та виправив свою проблему з зором. Коли ми зустріли його, то не впізнали – за тим невпевненим хлопцем ховався справжній красень. До того ж він знайшов дівчину з якою нас всіх познайомив.