Я почав їздити на заробітки ще у 90-х, спочатку це були ближні країни типу Польщі, але потім призвичаївся, трохи підучив англійську і зміг уже їздити в Італію, Іспанію та інші країни. За більш як 15 років, я для роботи відвідав, щоб не збрехати, то країн 7 точно, але може й більше.
Вся річ у тому, що ріс я в дуже добрій та дружній родині. Нас у батьків було троє, я та мої маленькі сестрички-близнючки, вони була пізні й дуже залюблені діти, на десять років менші за мене. Батьки померли майже одночасно, коли малим було 11 рочків, я тоді якраз закінчив університет. Вибору не було і з міста я знову переїхав у село, щоб хоч якось звести дівчат на ноги. П’ять років я пропрацював у місцевого фермера, але гроші як на трьох то були зовсім невеликі, я вирішив, що пора їхати на заробітки, чоловіки з села уже давно їздили й добре допомагали родинам.
Дівчата лишилися під наглядом двоюрідної тітки, але у тієї була своя родина і чимало справ, тому недивно, що одна у 18 років, а інші в 19 повискакували заміж. З їхніми чоловіками мову мені знайти було важко, та про мене аби щасливі були. Одна лишилася у батьківській хаті, а іншій я допоміг купити будинок по сусідству, майже такий самий як той, що був.
Спочатку дівчата дружили сім’ями, та коли народили первістків якось стали менше спілкуватися. То через дітей посваряться, то через межу на городі, то просто комусь щось почулося. Я спочатку дуже любив приїздити додому, бавитися з племінниками, тішити їх подарунками, та з часом через їхні постійні сварки вже й не тягнуло.
Став замість себе присилати або передавати через знайомих посилки. Так дівчата постійно були незадоволені, то не те передав, то дуже потовклося, а згодом так і сказали, ти краще гроші пересилай, мов так і простіше і краще буде. Мене це якось навіть трохи образило, що стараєшся, час витрачаєш у свої вихідні, а їм все не так. Та з рештою, так люблю я своїх малих сестер, що не можу довго образи тримати, дійсно ж так простіше усім.
В мій останній приїзд так сталося, що я заїхав спочатку до друга у місто, потім втрапив до товариша, що на іншому кінці села мешкає, і лишився в нього на ніч. Зранку поїхав до сестер, але в одної малий прихворів, інша на городі поралася. Жодна з ним навіть у дім не запросили. Ну я побачив племінників, сестер, віддав подарунки та гроші ті й пішов назад до друга. Там мені більш раділи таки.
Я вже так звик до норову моїх сестер, що навіть образи не тримав, погостив гарно у друзів ще кілька разів навідав рідних, погуляв з племінниками й за тиждень уже мав вертати знов на заробітки.
На зворотному шляху зустрів свого давнього знайомого-заробітчанина Ігоря, розповів йому про своїх сестер, а він сказав, що то не біда, але добре було б і про себе подбати. І він розповів, як довго допомагав родичам, аж поки одного разу, вони забули про його приїзд на відпустку, поїхали з міста і не лишили ключі. От тоді він і вирішив купити собі власний будинок у передмісті. Так і зробив. Родичі його засудили, не зрозуміли, сказали, що місця вдома достатньо, а він егоїст і краще б на навчання племінників віддав ті гроші. Та Ігор задоволений покупкою, їздить додому тепер із задоволенням. Ну а чим він завинив? Має свій куточок, знає. Що завжди є куди повернутися. Треба й самому так зробити.