Я працювала вчителькою уже 4 роки. І хоча було в мене багато колег з багаторічним досвідом, та я вже не вважала себе аматоркою. І насправді, дуже любила свою працю.
Щоправда, найважче для мене – це співпраця з батьками. А потім і з їхніми неслухняними дітьми. Ти не можеш не розповісти про жахливі витівки хуліганів.
Батьки найчастіше сприймають все дуже болісно. Потім вони їх жорстоко карають, аби «не ганьбили маму з татом на людях». Покарання – це добре і втручатись і сімейні стосунки я не хочу, проте іноді достатньо розібратись у ситуації, провести виховну бесіду, а не просто забрати в дитини все, що та любить.
А потім ці бешкетники дивляться на тебе, як на ворога народу. Бо ж саме через твоє повідомлення до батьків таке трапилось і вони втратили якесь своє найзаповітніше на цей час бажання. Проте, не все так трагічно. Працювалось добре і такі випадки не були аж настільки регулярними. Минув час.
До нас прийшла колега. Дівчинка одразу після університету. Я собі вирішила, що вже можу чогось її навчити й показати, бо ж практичний досвід, навіть найменший, надзвичайно цінний і результативний. Проте, не так склалось, як гадалось. Вийшло так, що я з колегами навчилась у цієї молоденької дівчини. Оленка отримала класне керівництво.
Те, які стосунки були у неї з дітьми – це щось надзвичайне. Усі заздрили. Ми спитали її про таємницю такої дружби. І вона сказала, що «у комунікації з батьками». Дівчина постійно думала про те, як формулювати свої зауваження і ніколи не писала їх у пориві гніву. А крім того, регулярно писала і добрі моменти й похвалу, щоб батьки не думали, що їхні діти роблять лише погане.
Тоді взаємини дітей з вчителем, батьків з дітьми і батьків з учителем – гармонійні і легкі. Дивовижно, як багато важать слова. Я й досі користуюсь порадами Оленки і бачу позитивні зміни, тому й ділюсь ними з усіма вами.
