Моя тітка поїхала жити за океан 14 років тому. Вона не приїжджала додому, оскільки в перший час вона приживалась на новому місці, згодом з’явилась купа роботи, та зовсім не було нінащо часу.
Варвара, так звуть мою тітку, підтримувала зв’язок із сім’єю, надсилала подарунки на Різдво, але зізналась, що не має зовсім часу, аби навідати нас тут. Мовляв, і роботи багато, і відпочинок планує зі своїм новим хлопцем, тож додому поки не збирається.
Якось ми припинили із нею спілкування на якийсь час, через різницю в часі, та і через її зайнятість, але близько 5 років тому вона нам зателефонувала по відеозв’язку, та на екрані вона з’явилась не одна — поруч неї сидів гарний молодий чоловік. “Знайомтесь, це — Ерні, мій хлопець. Ми вирішили побратись із ним!” – радісно говорила наша Варя. Ми були дуже за неї щасливі, адже її життя складається чудово, але от і сумували ми із такою силою, як і раділи, адже на той час нашої чудової родички не було вже вдома близько 9 років. Ми всі дуже скучили та хотіли її якнайшвидше побачити.
Ми всі розуміли, що вона вийде заміж, народить діток, і вже навіть не хотітиме повертатись додому, адже її новий дім буде там, де її коханий та діти.
Проходив час, Варвара зрідка дзвонила, аби розповісти про свої справи, запитати як там наші, казала весь час, як сильно скучила за своєю країною, та запевняла, що хоче приїхати сама, і привезти свого Ерні, аби він побачив її рідний край.
Тоді Варя завагітніла, і всі її плани про приліт додому скасувались. Відтоді я навіть і не очікувала вже побачити її, але через півтора року після народження її сина Еда, вона зателефонувала та сказала, аби ми чекали її влітку, вона приїде до нас святкувати вдруге день народження малюка.
Так і сталось. Нарешті, через 14 років після прощання із моєю улюбленою тіткою Варварою, ми із нею зустрілись. Вона була гарна, засмагла, під руку зі своїм чоловіком Ерні та на руках із сином.
Варя розповідала про те, що дуже скучила за рідним краєм зі сльозами на очах. Того ж вечора ми пішли із нею гуляти полем, де багато років тому пасли разом корів нашої баби Ганни. Бабусі вже немає 8 років, а хата її пустує.
Ми із Варварою маємо невелику різницю у віці, і пам’ятаємо, як бабуся нас поїла теплим молоком, як ми ходили із нею збирати польові квіти для чаю. Ці спогади окутали нас, і моя тітка сказала: “Я куплю бабусину хату, аби в мене був дім тут, де я народилась. Я завжди зможу повернутись сюди, і завжди знатиму, що тут мене чекають мої спогади.”
Таким вчинком Варя нас усіх дуже приголомшила, але й перечити їй ніхто не став.
