За мною дивились усі, кому не лінь – мамині подруги мої бабуся з дідусем та старенька сусідка. Мама з легкістю залишала мене на чужих людей в не думала як і що я думаю. Так я і ріс – без турботи та любові від рідної мами. Та й батько про мене згадував рідко – хіба на якесь свято і то вітав маленькою шоколадкою. Я з малечку міг покластись тільки на себе.
Тому я приклав максимум зусиль, щоб вступити до університету на безкоштовну форму навчання. Мама б точно мені не оплатила нічого, а батько взагалі й не замислювався над цим. За всі роки нічого так і не змінилось – мама турбувалась тільки про себе, а я про себе.
Під час навчання я познайомився з Аліною. Це було справжнім коханням і я не роздумуючи зробив дівчині пропозицію. На щастя вона теж мала до мене почуття і, звісно ж, погодилась. У нас було скромне та тихе весілля – ми просто розписались та посиділи з друзями у кафе. Моя мати дізналась про одруження чи не остання, але не надто засмутилась. В той час вона вже жила зі своїм новим чоловіком.
У нас з Аліною склалась гарна сім’я – вже за два роки після одруження у нас народилась донечка Марійка. Я любив доньку безмежно. Завжди тішив подарунками, забирав з садка та турбувався як тільки міг. Я розумів, що хочу подарувати своїй Марійці те, що не мав у дитинстві – турботу та любов. Вся увага була тільки їй.
Ми часто гуляли, відвідували різні цікаві локації та весело проводили час. І от одного разу, під час прогулянки на дитячому майданчику, ми помітили хлопчика років 5, який тихенько сидів на лавочці та просто спостерігав зі дітьми. Я помітив, що дитина уважно дивилась за тим, як моя доня поїдала морозиво. Мені стало шкода хлопчину і я запропонував і йому цього смаколика – він з радістю погодився. Хлопчина аж повеселів. Та коли я запитав, де його мати – одразу ж усмішка зникла з його обличчя. Як виявляється Владик, так його звати, гуляв сам, бо мати не мала на нього часу. І за ним ніхто не слідкував. Мені стало дуже дивно – дитина ще надто мала. Малюк розповів, що мама часто працює, бабуся живе далеко, а батька він не знає. Зараз він гуляє сам, бо до мами прийшов дядя Ігор і він їм заважає.
Я не знав, що й відповісти дитині. Мені стало страшенно його шкода, бо в ньому я побачив себе маленького. Наступного дня це все повторилось, але Владик ще й зізнався, що зголоднів, бо не снідав. Я подзвонив дружині та попросив принести перекус для Марусі та для нашого маленького друга. Дружина принесла сирників та канапок – діти перекусили та пішли далі гратись.
Так завелось, що ми тепер частенько гуляти з нашим новим товаришем. Дружина, звісно, не надто раділа, адже вважала, що я пхаю ніс не у свої справи. Але я не міг вчинити інакше.
Коли я зрозумів, що мати хлопчика не надто переймається долею дитини, то вирішив сам з нею поговорити. Розмови не вийшло – були тільки крики й звинувачення у мій бік. Жінка почала скандалити та кричати до того часу, поки я не пригрозив їй соціальними службами. Не знаю чи правильно я вчинив, чи ні, але дивитись як страждає дитина я не міг.
