Раніше, коли я жила з батьками, то у домі мала свої обов’язки – прибирати, прати, прасувати – це все було на мені. А от на кухню мама мене не підпускала, постійно говорила, що я ще замала чи, мовляв, нашкоджу ще щось. Тому, коли вийшла заміж за Івана, зовсім не вміла готувати.
В принципі, господиня з мене була хороша – в домі завжди чисто, затишно, а куховарити я наполегливо вчилася. Коханий захоплювався мною і завжди хвалив. Мені було шкода, що такого я ніколи не чула від батьків, вони були сухі на емоції та ніколи не заохочували до зацікавлення чимось.
Коли ми з Іваном тільки одружилися, стали жити окремо, а до батьків часто приїжджали на свята. Мама не раз просила прийти допомогти їй з приготуваннями і я з радістю погоджувалась. Переважно на якісь такі святкування збиралось дуже багато гостей і підготовка була тривалою.
Мама командувала мною так, що я знову відчувала себе маленькою дівчинкою. – Те сюди, те сюди. Давай швидше, а то як черепаха. Так і не вмієш нічого робити, ех, дав Бог доню – без упину повторювала вона.
Чесно, в такі моменти хотілось просто встати та піти, вже не треба було мені ніякого свята і тим більше гостей. Та стиснувши зуби продовжувала допомагати, совість чомусь не дозволяла вчинити з мамою інакше. Покірно слухала її та вже з нетерпінням чекала закінчення вечора. У себе вдома я почувала себе вільно та затишно, ніхто не придирався і не докоряв за кожну дрібницю.
Вже коли всі гості зібрались, мені місця за столом не знайшлося, як то кажуть, була на підхваті. Чула з розмов, як маму хвалили, що накрила такий гарний стіл, вона ж у відповідь навіть не сказала про мій значний вклад та допомогу. Це було дуже образливо, хоча чому я дивувалась, якщо так було завжди. Я ніколи не чула похвали та захоплення від матері. Як мала дитина сподівалась все ж увірвати частинку вдячності й свято вірила, що це колись станеться. Але це був не той день.
Ледве дочекалася поки всі гості підуть і вже також планувала збиратися з чоловіком, але у мами на мене були свої плани. Просила залишитись ще не надовго і допомогти їй все прибрати. Чесно, настрою до цього у мене зовсім не було, але знали б ви мою матір та її вміння вмовляти. Тому в котре не змогла відмовити, думала хоч це зробимо разом і заодно поговоримо. Але і тут чекало розчарування, роздавши команди, вона спираючись на головний біль пішла відпочивати, а я залишилась з купою роботи на кухні. Добре, що Іван не залишив мене саму і взявся допомагати, так ми вдвох швидше зі всім справились. Щоб мама не придумала ще чогось, швидко зібрались і поїхали до себе.
Ми були такі вимучені, що одразу пішли спати, але на наступний день Іван вирішив поговорити зі мною. Переконував більше так не стелитись перед матір’ю, все одно вона цього не цінує, а лише використовує у власних цілях. Я цілком погодилась з чоловіком, бо таке трапляється вже не вперше і щоразу історія повторюється. Вирішила, що як би не було, але приходитиму лише як гість. Все розумію, діти повинні допомагати батькам, та й батьки повинні хоч вдячні бути за це.
Чи я не права, як ви скажете?