Поділюся з Вами історією, яка залишила в моїй душі свій неприємний присмак гіркоти.
Так сталося, що свою онуку Анастасію я ростила та виховувала сама. Чоловіка ж мого ще не стало 10 років тому, а моя донька, мати Насті, поїхала працювати за кордон коли онуці 7 років було, вона ж залишилася жити зі мною.
Згодом Тамара зустріла там чоловіка й вийшла за нього заміж. Рідного ж батька нашої Анастасії ми ніколи не бачили й не знали, він покинув мою доньку як тільки дізнався про її особливий стан.
Не скажу, що легко нам було жити вдвох з моєю онукою. Сама я мала хронічні хвороби та хворі ноги, з якими й промучилась все життя. А Настю потрібно було збирати в школу, вчити з нею уроки, годувати її, й прати білизну.
В моєму старенькому будинку ніяких благ цивілізації тоді ще не було, тож доводилось воду носити з криниці через дорогу, рубати дрова й вносити до хати їх кожного дня, щоб натопити грубу чи піч. Гріти ж воду доводилось в печі і їжу готували ми теж таким чином. Було багато фізичної роботи як для хворої людини, а коли вже онука підросла, то стала допомагати мені.
Жили ми виключно на гроші, які присилала нам моя донька. Тамара завжди хотіла знайти собі багатого чоловіка та не працювати, й вона цього досягла. Повертатися у свою рідну країну до доньки вона ніяк не хотіла, а совість свою втихомирювала щомісячним переводом для нас.
Нам всього вистачало, ми не бідували. Так і виросла наша Анастасія, зі мною у маленькому селі. Й коли вже підросла, то я помітила, що вона повністю копія своєї матері.
Нареченого ж собі моя онука вибрала при грошах, не бідного студента. Він був з нашого села, молодий фермер, років 35-ти. Для нього цей шлюб був не першим, тож мене це й турбувало, але нашу Настю ні в чому переконати не можна було.
Десь за тиждень до весілля я вирішила подарувати онуці свої фамільні сережки, які подарувала мені перед весіллям моя бабуся. Мені здавалось, що це буде найціннішим подарунком для кожної дівчини.
Коли ж я вручила їх Насті, то вона спочатку стримувалась, а потім засміялась. Та все ж взяла сережки, поважила їх в руці й поклала в сумку. Сказала мені, що такий раритет вже соромно носити, може хіба на аукціоні його можливо буде продати…
Мені не вірилось в почуте й в глибині душі я сподівалась, що онука одягне мої сережки на своє весілля, бо така була традиція в жінок нашого роду. Про це ми з нею поговорили.
Та в день весілля Анастасія була в інших сережках, з якось модної серії сучасних прикрас. Вже дочекавшись вечора я підійшла й спитала її, що може мій подарунок їй не сподобався, бо чому вона його не одягнула на себе? На що онука засміялась і відповіла, що таке одягати на себе вона не буде, бо її не зрозуміє коханий. Тож вона продала мої сережки та купила собі нові, модні. Які давно хотіла.
От і все. Що мені треба було сказати? Справа вже була зроблена. Моя єдина онука розтоптала мої почуття й не оцінила такого сердечного жесту.
Та я вже заспокоїлась, і не ображаюся на Настю. Можливо, вона не винувата, а просто суспільство зараз таке, знецінює все, що було раніше і не береже у своїй пам`яті те, що їхнім рідним було важливо.
