В тому числі своїм сином, мною і, навіть, моєю мамою. Якось, прийшовши до нас у гості, вона вирішила навчити життю мою маму і вказати де та має жити і що робити. Тут я не стрималась і дала відсіч. Свекруха аж рота відкрила і слова не змогла сказати – вона не звикла, що з нею сперечаються та ще й в такій формі.
З Мироном ми одружились два роки тому і він одразу переїхав жити до мене та моєї мами. До цього ми жили удвох в трикімнатній квартирі, яку мама придбала понад 20 років тому. Після смерті батька ми залишились дві. Нам було дуже зручно разом – місця багато, завжди чисто і прибрано і ми гарно проводили час разом. Жодних конфліктів та сварок. Тому, коли я вирішила вийти заміж мови про оренду квартири не було – нам всім буде комфортно разом. Та й Мирон не був проти – він добре ладнав з моєю мамою. Вона у мене спокійна та привітна жінка, вміє підтримати розмову та не любить влазити у наші справи. Що не скажеш про мою свекруху.
Галина Петрівна жінка войовнича, з характером та бажанням всіх і вся контролювати – не важливо чи це її рідні, чи чужі люди. Вона з перших днів знайомства дала зрозуміти, що вона хоче контролювати наше життя і не збирається питатись дозволу. Добре, що мій чоловік не надто зважає на її думку – він її не гальмує, але й не слухає. Каже, що просто варто погодитись, але зробити по- своєму – тоді та мама задоволена і наші нерви цілі. Але я так не хочу – я не збираюсь танцювати під її сопілку. І саме тому, кожного разу як вона приїжджає у нас виникають конфлікти – щоправда, незначні.
Їй не подобається те, як прибираю, як готую, куди ми витрачаємо гроші та й взагалі як ми живемо. Свекруха переконана, що я взагалі погано слідкую за її сином і не надто переймаюсь тим, що він їсть, як одягнений і як він себе почуває. Але ж він не мала дитина – попрати пару шкарпеток чи зробити чай може й сам. Тим паче, що він ніколи на це не жаліється – його все влаштовує.
Одного разу, коли Галина Петрівна приїхала до нас у гості, то у нас почалась розмова про квартиру. Свекруха вирішила, що це погана ідея – жити з моєю мамою. І вона запропонувала вирішення – щоб моя мама переїхала на дачу за місто, а квартиру залишила нам. Сказати, що я здивована – не сказати нічого. Прийти до нас у гості та вирішувати у квартирі моєї мами, що та там не має жити? Це що за наглість. Моя мати аж розгубилась від тих слів. Свекруха запевняла, що зараз у нас підуть діти та нам буде тісно разом, а так, як ми не має грошей на власне окремо житло, то моя мама має гам поступитись. Що саме цікаве – вона навіть не запитала нашої думки. А ми, звісно ж, проти цього. Як їй взагалі могло прийти таке в голову. Я почала розмову на підвищених тонах і не стримувалась – одне змовчати, коли говорять, яка ти погана господиня, а інше, коли керують чужим життям та житлом.
Свекруха тоді дуже розізлилась – вона була переконана, що її ідея дуже хороша і моя мама обов’язково на неї погодиться. Тим паче дача не так далеко за містом та й умови не найгірші – щоправда, немає газу та води, але ж то не біда. Та після моєї промови свекруха вилетіла з нашої квартири у сльозах. Вона сказала моєму чоловіку, що більше до нас не прийде і що я невдячна невістка. Мирон тоді став на мій бік, бо вважає, що мама таки перегинає палицю.
