Ще зі школи у нас була своя компанія, четверо дівчат – Олександра, Інна, Таня і я.
Ми завжди гуляли всі разом і не мали ніяких секретів. Навчались в одному класі, постійно допомагали одна одній. Потім наступив підлітковий вік, дівчата починали зустрічатись з хлопцями й наша компанія постійно збільшувалась.
Ми мріяли, як гулятимемо на весіллях одна в одної, розприділяли хто в кого буде дружкою. Але час робив свої корективи. Так від з нашої компанії відлучилася Олександра. Її хлопець на той момент був проти нашого спілкування, переконував дівчину, що ми налаштовані проти їхнього кохання і найкращим рішенням буде не спілкуватись з нами.
Я, як і решта дівчат сподівались, що вона не поведеться на цю провокацію і вибере нас. Та Олександра дуже кохала свого хлопця і її вибір був не на нашу користь. Лише згодом вона зрозуміла, яку помилку зробила. Через місяць чи два цей самий парубок покинув її й дівчина захотіла з нами помиритися. Але ми не змогли пробачити Саші таку її зраду і перестали з нею спілкуватись.
Нас залишилось троє, з Інною й Танею ми вже планували як поступатимемо в один університет і житимемо в гуртожитку. Наші плани були просто грандіозними – поклялись, що більше жоден хлопець не стане на заваді нашій дружбі.
Після закінчення школи Інна повідомила, що батьки хочуть відправити її на навчання за кордон і вона хоче погодитись. Звісно, я з Танею були не в захваті від такого перебігу подій, але розуміли, що за кордоном у подруги більше перспектив. Інна пообіцяла постійно бути на зв’язку і часто приїжджати в гості.
Так, з чотирьох подруг залишилось лише дві. Ми як і планували, вступили в університет та навіть жили в одному гуртожитку. На другому курсі Таня познайомилась з Іваном і вже через два роки він зробив їй пропозицію вийти заміж. Інна тоді спеціально приїхала і ми з нею були дружками на весіллі в Тані. Ох, і святкування було, все місто гуділо.
Тепер я залишилась сама, одна з подруг жила за кордоном, інша ж вийшла заміж і переїхала до свого чоловіка. Відчувала тоді, як втрачається наш зв’язок і просто не знала що робити. Згодом і я знайшла своє кохання, ми планували просто розписуватись і не хотіли запрошувати гостей. Але тоді я нареченому твердо сказала, що мої подруги просто зобов’язані бути присутніми на моєму святі. Адже за стільки років дружби вони мені стали як рідні.
Ось уже пройшло 20 років, ми з подругами часто зідзвонюємося і по можливості збираємось разом. Нещодавно їздили з сім’ями до Інни в гості за кордон. Весело проводили час і згадували старі наші пригоди. Я вдячна свому життю за можливість мати таких друзів, які за життя ні разу не відвернулись від мене, адже не кожній людині щастить вберегти дружбу протягом стількох років.
