Ми з дружиною жили у місті у власній квартирі вже 4 роки. У нас все було добре, ми виховували сина та дочку. Все змінилося, коли минулого року її брат приїхав навчатися у місто і не захотів жити у гуртожитку.
Брат дружини приїхав навчатися в інститут, але у гуртожитку прожив лише тиждень, сказав батькам, що йому там не подобається і вони нічого краще не придумали, як попросити дочку, щоб пожив у неї. Я звісно був не проти допомогти родичам, але не думав, що її брат у нас поселиться так надовго. Насправді гадаю, аби я не почав цю розмову, то він би може й назавжди у нас лишився.
У нас трикімнатна квартира. Ми думали, що поки діти малі буде кімната наша, дитяча та вітальна, а як підростуть, то дітям буде по кімнаті особистій. От вітальню і зайняв брат дружини. Він вже перейшов на другий курс, але так і не шукає ні житла, ні роботи, ще й батькам каже, що йому тут дуже добре і навіщо витрачати гроші на те орендоване житло. Чи варто казати, що ні по дому, ні з дітьми він не допомагає, ще й сердиться, якщо через плач дітей або поки ми збираємося на роботу, то іноді його будимо. На пари він часто не ходить, сидить цілими днями в телефоні або гуляти ходить. Враження, що ми завели ще одну дитину, але дорослу й дуже балувану. Жінка любить свого молодшого брата і тому ніяк на це не впливає. Але мені це дуже не подобається. Наші стосунки почали псуватися. Ми у власному домі почуваємося як в гостях, то шепочемося, щоб не розбудити студента, то дітей вгамовуємо, щоб до нього в кімнату не бігали.А тому я почав серйозну розмову із дружиною. Я нагадав їй як ми щасливо жили тут самі, потім як раділи появленню дітей, як недосипали ночами і раділи, коли у них виросли зубки й ми могли виспатися, як тішилися, коли малечу взяли у садочок, нагадав їй, що коли ми познайомилися, то були не набагато старше її брата, але вже жили самостійно. І я сказав, що ми можемо це все втратити, бо я так уже не витримую і не знаю скільки ще зможу так жити, а тому я хочу аби її брат знайшов собі інше житло. Дружина засмутилася і сказала, що їй треба час аби все обміркувати. Кілька днів ми майже не спілкувалися, аж поки вона не сказала, що таки згодна зі мною і наша родина для неї важливіша.
Ми підшукали брату квартиру, повідомили про це батькам і от уже кілька тижнів як наша родина щаслива у власному домі. Сподіваюсь так тепер буде завжди.
