Ми, часто буває, забуваємо про своїх батьків. Такі зараз настали часи. У діток своє життя… І батьки навчились відпускати молодші покоління. Дехто дзвонить чи приїжджає щотижня у гості, а дехто й зовсім тікає з села, з країни навіть. І про маму з татом не згадує.
Та в нас усе не так було. Я маму любила безмежно. Тато був старшим, часто хворів, тож і покинув нас досить рано: коли мені виповнилось 5 рочків. Минав час. Мати замінила мені батька. Вона забезпечувала сім’ю, встигала поратись по господарству і я, як донька, ніколи не відчувала себе самотньою. Якийсь час зі мною була бабуся, поки мама не повернеться. А коли у школу пішла, то й зовсім легше стало.
Отак і жили. Пізніше я переїхала до міста, а мама захворіла. Кілька років я оплачувала няньку, що сиділа біля неї, доглядала, бо жінка могла самій собі нашкодити. Щоправда, нянька ця була не надто добросовісна, тож я забрала маму до себе. Проте, весь час бути поруч не могла. Мама геть про все забувала, плуталась у просторі, одного дня вийшла і не повернулась.
Минав рік, який обпікав мою душу спогадами про матусю. Я винуватила себе, консьєржку, сусідів, свого нареченого. Усіх! Найбільше мама моя любила Різдво. Вона завжди готувала весь день пісні страви, поралась удома. А на Святвечір накидала на плечі хустку з кольоровими крайчиками і вплетеними парчовими нитками яскравого синього кольору. Я чомусь цього річ теж усе урочисто приготувала, і потяглись мої руки до полички зі старими речима. Я знайшла хустку і загорнулась в неї. Досі відчувала мамин аромат. Вже готувалась сідати до столу і раптом дзвінок в двері.
Уявіть! То знайшли мою маму!!!
