Якось ми із дівчатами вирішили поїхати на відпочинок в Одесу. Все було чудово, та ввечері ми вирішили пройтись набережною. Ми зайшли в клуб, випили там кілька коктейлів, а коли повертались додому, то була вже 4 ранку. Людей було небагато. На лавці побачила, що на ній лежить щось.
Це була шкіряна чоловіча сумка, яка виглядала дорого. Я зазирнула в середину та побачила телефон та фірмовий шкіряний гаманець, в якому лежало декілька десятків купюр в євро, лежали документи та візитівки.
В мене відняло мову: з такими грішми ми могли б ще залишитись в Одесі на місяць та жити супер круто. Та моя совість не могла дозволити мені взяти чужі гроші, не повернувши їх власнику.
Телефон був із паролем, тому розблокувати та подзвонити комусь та запитати як зв’язатись із власником сумки, я просто не могла. Тому вирішила зачекати, поки хтось подзвонить на цей номер.
Наступного ранку телефон задзвонив. Я підняла слухавку та почула жіночий голос: “Олександре Степановичу, ви де? Гості вас вже чекають.” Я відповіла, що знайшла цей телефон разом із сумкою на вулиці, і мені потрібно якось зв’язатись із власником. Дівчина попросила назвати свою адресу та свій номер телефону, і сказала, що зі мною зв’яжуться.
За дві години мій телефон заздвонив. Це був власник сумки, яку я знайшла. Вийшовши на двір, щоб віддати сумку, я побачила перед собою молодого гарного чоловіка. Він подякував і сказав, що чекає мене о 20:00 в ресторані. Я довго відмовлялась, але він був наполегливим.
Я прийшла в ресторан у назначений час. Мене провели за столик, за яким чекав цей чоловік. Він мені дуже подякував, сказавши, що навіть не розраховував на те, що знайде свої речі.
Відтоді пройшло близько 10 років. Зараз я заміжня, а мій чоловік – це той приємний парубок, який загубив свою сумку з речами. Як виявилось, він був власником того ресторану, в котрий мене запросив.
Віддавши знайдену сумку, я отримала набагато більше — чудового чоловіка поруч і прекрасних двох дітей.
