Євгенія поверталася з відрядження додому. Їхала цього разу поїздом, не хотіла автобусами добиратися, бо потрібно було здійснювати дві пересадки. А потягом востаннє користувалася ще коли була студенткою столичного університету. Та життя склалося так, що змушена була повернутися до рідного містечка. Мама Жені раптово захворіла, слабке серце не витримала та дівчина залишилася сиротою. Батька не стало вже давно, коли дочці виповнилося шість. Вона якраз готувалася до свята першого дзвоника, як мамин телефон задзвенів та їй сповістили страшну звістку про втрату чоловіка в автокатастрофі.
Євгенія взяла нижню полицю, щоб було комфортніше. Сиділа за столиком та мрійливо споглядала краєвиди за вікном. Була якраз зима, наближалися новорічні свята, тому пейзажі були неймовірні, аж дух перехоплювало. Іній вкрив дерева густо-густо, гілки ледве витримували, нахилившись додолу. У купе було тепло, аж занадто. Навпроти Жені сиділа жінка років п’ятдесяти, сумно втупившись поглядом у підлогу, мовчала, час від часу важко зітхала. Дівчина помітила відразу, що супутницю щось дуже хвилює, проте спершу вирішила, що некоректно розпитувати що та як.
Та врешті-решт Євгенія наважилася та почала бесіду першою:
– Куди прямуєте? Мабуть, до дітей на різдвяні свята? Мене Євгенія звати, – дівчина привітно усміхнулася.
Жінка підняла очі, повні сліз та суму та неквапливо відповіла:
– А мене звуть Надія… Яку я вже давно втратила. Якраз навпаки їду з рідного дому світ за очі. Повертаюся в місто, де народилася та провела дитинство, там у мене подруга залишилася. А діти…та й чоловік…не знаю, чи хочу їх ще бачити. Це звучить дивно та жорстоко. Але правдиво принаймні.
Євгенія не встигла навіть відкрити рот, як Надя продовжила свій монолог:
– Народилася я в простій сім’ї робочих. Жили бідно, але дружно. Тато завжди допомагав матері, ніколи не відмовлявся від прохань, неодноразово без нагадувань брався самостійно готувати вечерю, бо приходив з роботи раніше. Для мене модель такої поведінки була ідеальною та зразковою. Потім після закінчення школи я вступила до університету. Вивчилася на бухгалтера.
Там же в столиці познайомилася з Тарасом. Він був досить розумним та спокійним хлопцем. Іноді сварилися чи суперечили, але ідеальних пар не буває. Пройшов рік та хлопець запропонував одружитися. Настало питання з житлом. Він був корінним киянином, тому, звісно, нікуди переїжджати не бажав. Та й не було особливо куди їхати. У рідному місті в мене залишилася батьківська двокімнатна квартира. На той час вже ні батька, ні матері не стало. Проте у провінції зовсім не було роботи. Тому ми вирішили, що продамо мою квартиру, докладемо весільні гроші та купимо щось в столиці. Свекруха спершу була проти, мовляв, вона вже в літах, а Тарас єдиний син, хто її доглядатиме, сумно ж буде одній у великій квартирі. Та чоловік не повівся на мамині вмовляння, бо казав, що вона має важкий характер, то ми не вживемося.
Ми таки придбали власну квартиру, нехай не у найкращому районі міста, проте свою. Я облаштовувала сімейне гніздечко, працювала економістом в невеличкій фірмі. Тарас на той час почав зі своїм другом складати бізнес-план та незабаром відкрили власну невеличку справу. Успіхи були грандіозними, тому в грошах ми не потребували ніколи. Ще через два роки я завагітніла. Чоловік просто сяяв від щастя, він літав, немов на крилах, слухав мене, виконував усі забаганки. Першою народилася донечка Ліза. Потім сталося так, що знову незапланована вагітність. Та коли узд показало хлопчика, то Тарас ще більше розцвів. Завжди повторював, це ж продовження роду. Лізка буде маминою помічницею, а маленький Давид – опорою та підтримкою.
Я повністю поринула у домашні турботи: підгузки, недоспані ночі, проблеми з животом, зубами, школа, гуртки, а ще, крім того, побутові справи ніхто не скасовував. Тарас любив смачно попоїсти, тому щодня я старалася зготувати свіжі страви, щоб догодити коханому. Прибирати доводилося по декілька разів на день, бо так є з малими дітьми, а чоловіку не подобалося, коли в душовій кабіні були плями від води чи на ковбику розсипані крихти від печива, яке недоїла Лізка або Давид. Порохотяг, швабра та відро були моїми нерозлучними друзями.
Тарас добре заробляв, тому у нас була можливість харчуватися по ресторанах чи найняти домробітницю. Проте цього не хотіла я. Не могла уявити, як хтось буде вештатися чужий по нашому домі, сидіти з моїми дітьми, поки я ходитиму на закупи чи з подругами по кафе, чи навіть лізти до мого холодильника. Будинок то була свого роді святиня для мене, де все створювалося моїми руками з душею та любов’ю. Але от ще тоді, після народження сина, я помітила, що Тарас вже зовсім мені не допомагав, як раніше. На роботі засиджувався до ночі. Бувало так, що я засинала, а коли зранку просиналася, його знову не було. Вихідні на пальцях можна порахувати, котрі він присвятив проведенню часу з родиною.
Лізка та Давид не мали потреби абсолютно ні в чому, починаючи від модного дорогого одягу, закінчуючи сучасною технікою. Вони росли капризними, розпещеними, егоїстичними, жадібними дітьми. Я старалася виховувати їх в строгості та покорі, та нічого з того не вийшло. Чоловік в прямому сенсі слова забороняв не те що підняти голос на них, але й подивитися скоса. При тому, що він зовсім не брав ніякої участі у їх вихованні! Пройшли роки, діти повиростали. Тепер кожен з них має власне житло, авто, престижну роботу. Жаль, що лиш людяності та серця немає…
І от тепер, я їду в цьому вагоні, зовсім незнайомій дівчині виливаю душу… Їду якомога далі від рідних колись мені людей. Чоловік на старості літ сказав, щоб забиралася я з його дому, а моє місце займе молодиця зі стрункою фігурою та модельною зовнішністю.
Лізці зателефонувала, так вона півдня взагалі не відповідала. А коли нарешті додзвонилася, сказала, що тато правильно зробив, що я ніколи не вміла нормально ставитися до людей, навіть з рідними дітьми, поводила себе, як жандарм. Прагнула до дисципліни. На такій ноті дочка завершила бесіду, на останок додавши, що завтра з великим задоволенням поїде до батька знайомитися з новою мамою.
Син теж сказав, що прихистити мене не має як на свята, тому що невістка буде проти. А їй нервуватися не можна, щоб голова не розболілася чи тиск не піднявся. Ми з нею ніколи не були в хороших стосунках.
Надя раптово замовкла та розплакалася щиро, як мала дитина. Євгенія слухала все та відверто співчувала жінці. Так шкода їй стало Надію, що вона спонтанно сказала:
– Пані Надіє, а давайте разом зустрінемо Новий Рік? Я теж не маю компанії на цю святкову ніч.
Надя ствердно кивнула головою.
