Юрій був хорошим вчителем. Його любили учні та поважали колеги по роботі. Він викладав географію. Чоловік був надзвичайно точним, ретельним та пильним. Завжди перевіряв досконало зошити, готувався до уроків, багато читав, щоб зацікавити чимось учнів.
Важко було списати у нього на контрольних роботах, проте цього ніхто не намагався зробити. Учні любили та добре вчили його предмет, тому що вчитель вмів гарно викласти новий матеріал. Неодноразово завуч або директор навіть зазирали в клас, бо там було так тихо, коли діти слухали Юрія, що ті не вірили, що всередині хтось є.
Якось викликав Юрій до дошки Івана. Хлопець був з тих учнів, що сидять над книгами та зубрять. Але якраз на сьогодні учень не дуже добре підготувався до уроку.
– Столиця Мадагаскару?
– Е-е-е, Ріріву.
– Вперше чую таке слово взагалі в житті, – посміхнувся Юрій.
Іван почервонів чи то від сорому, чи від того, що так напружив свою пам’ять:
– Аріву… Я добре пам’ятаю, що там якось так починалося, проте не можу згадати.
– Іване, стоятимеш доки не згадаєш. Інакше я ніколи не навчу тебе. Юрій таки добився свого. Учень добрих п’ятнадцять хвилин простояв біля дошки, коли вигукнув:
– Антананаріву!
– От бачиш, молодець. Дієвий метод, – Юрій таки добився свого, змусивши учня згадати. Тепер запам’ятаєш на все життя, я думаю.
