Зараз мені шістдесят п’ять, вже як два роки я на пенсії, але досі пам’ятаю той важкий для мене час, коли руки опускались, ніхто в мене не вірив. А ще згадую Тамарку…
З Тамарою знайомі ще з малих літ. Наші батьки тоді разом працювали в колгоспі. Жили ми у селі, важкий тоді був час, післявоєнний. Кожний виживав, як тільки міг. В нас з Тамарою була одна мрія на двох — вибратися із села і жити краще. Ми бачили, як важко працюють наші батьки, як іноді навіть на хліб не вистачало…Коли бабуся захворіла, а в нас не було грошей, аби її вилікувати. Тато сміявся з мене, як тільки чув балачки про столицю. Мати говорила, що не має в них таких грошей…І що то доля така в мене, жити в селі й каторжно, як батьки працювати. Сім’я Тамарки була такої ж думки.
Але настроєні ми були рішуче! У всьому собі відмовляли, відкладали грошей на квиток до міста. Вдень порались по господарству, а в будь-яку вільну хвилинку і вночі сиділи за книгами. Ми хотіли стати лікарями. Для мене це було дуже важливо — я відчувала провину перед бабусею, що не могла тоді нічого зробити…Але ж була маленькою.
З батьками посварились, вони того не розуміли. Настав день, коли ми сіли у потяг і вперше приїхали до столиці! Якими ж були наші очі, вони сяяли незвіданістю, перед нами був нескінченний потік людей. Всі кудись поспішали, тут було не так, як в селі.
Іспити ми склали успішно і потрапили з Тамарою в одну групу, складалося все так, як ми й мріяли. Але далі почалося пекло…Грошей нам батьки не дали, тому ми мусили ще підробляти прибиральницями у лікарнях після навчання. Нам було дуже важко, але я знала, що так буде недовго.
Згодом нерви Тамарки почали здавати. Кожного дня вона жалілась, що не впорається, що їй тяжко. Тамара ридала мені в плечі, а я намагалась її хоч якось вспокоїти. Мені теж було важко, плакала вночі…Але гріла думка, що йду до своєї мрії, і шлях буде тернистий, але нічого не буває легко! Після першої сесії в Тамари почались проблеми з навчанням. Вона вирішила повернутись в село. Як я тільки її не вмовляла, та даремно…Тамара здалася, вона не хотіла боротися.
Минуло з того часу багато років. Батьків моїх давно й в живих не має. Тамари не стало десять років тому. Після того, як вона кинула мене в місті ми не бачилися. Як розповідала мама, вона вийшла в селі заміж за якогось хлопця, той почав пиячити й бив її. Дітей в Тамари не було…
Наша з подругою мрія здійснилась лише в мене. Я вибралась з міста і побудувала своє життя так, як і хотіла. В мене чудова родина, а за спиною сорок років стажу роботи в лікарні.
