Павло лежав на дивані у пустій кімнаті та думав, як йому жити далі. Він ходить на роботу на завод, проте навіть не вміє посмажити звичайної картоплі. Ніколи навіть не задумувався над цим, бо завжди на кухні поралася дружина Олеся. Хіба міг подумати таке, що так швидко її не стане? Чоловіку від цієї однієї думки робилося погано, неначе хтось перекривав дихання. Павло тоді злився на себе, на весь світ, а найбільше – на донечку Уляну, котра була копією своєї покійн0ї матері.
Уляна навчалася в сьомому класі. Це був якраз перехідний вік, коли потрібно багато говорити, пояснювати, запитувати. Особливо, якщо це дівчинка. Її ж потрібно навчати хороших манер, спілкуванню з людьми, щоб вміла захистити себе та не піддавалася на різні провокації з боку чоловічої статі. А хіба Павло вміє таке робити? Він взагалі не пам’ятав, коли востаннє щиро душевно розмовляв з Улянкою. Завжди це робила Олеся. У неї прекрасно виходило. Тому дівчинка росла вихованою та досить кмітливою. Ніколи проблем з нею не було.
Олеся була молодою красивою енергійною жінкою. Та хв0р0ба не щадить нікого. Коли дізналися неприємний діагноз, було вже надто пізно щось змінювати. Павло пам’ятає, як тоді забився в кут. Як маленька дитина, котру насварили, та довго сидів, розмірковуючи, чим може допомогти дружині. Потім він відвідав психолога, хоча здавалося, що швидше потрібно до психіатра. Павло не міг ніяк змиритися з тим, що через місяць Олесі може не стати.
Найкращий, найсолодший та найважчий місяць Павла з Олесею добігав до кінця. Стільки вона зуміла протриматися, а потім очікування лікарів підтвердилися. Чоловік тепер стояв на роздоріжжі. Йому довелося вчитися жити вдвох з неповнолітньою Улянкою. Він не раз ставив риторичне питання, чому саме йому дали нести такий важкий хрест, чим заслужив та й за які гріхи мучилася Олеся?
Павло з такими думками заснув на дивані. Розбудив його дзвінок вчительки зі школи:
– Доброго дня, це тато Уляни? Прийдіть, будь ласка, до школи, вас викликає директор.
– Щось з моєю дочкою? Кажіть, що трапилося, – почав кричати в трубку від тривоги Павло. Він ще був сонним та не до кінця розумів, чого від нього вимагають.
Тоді вчителька коротко розповіла, що Уляна побила однокласницю. Лише за те, що та взяла її ручку. Павло був здивований такою поведінкою доньки, бо ж ніколи не виникало подібних ситуацій. Уляна навіть підвищити тон не вміла, не те, що підійняти на когось руку.
Павло швидко сів в авто та помчався до школи. У кабінеті директора спершу вичитали його, як першокласника. Чоловік пообіцяв, що неодмінно розбереться в цій ситуації та більше такого не повториться. Потім до Павла телефонувала мати тої постраждалої учениці, різними образливими слова обзивала його та Уляну. Павло попросив жінку заспокоїтися та сказав, що все виправить.
У школі ніхто не знав про втрату матері Уляни. Павло старався цього не розголошувати, щоб не викликати у сторонніх відчуття співчуття та жалості. Напевне, він найбільше у житті не любив, коли його старалися підтримати. Бо тоді в чоловіка включалася слабкість та він геть розклеювався.
Коли Уляна прийшла після уроків додому зі школи, Павло строго подивився на неї. Та відразу ж заспокоївся, не міг він сваритися з дівчинкою, що так нагадувала йому кохану Олесю. Уляна першою запитала:
– Що будеш бити мене чи може під домашній арешт посадиш?
Павло не знав, що та як відповідати. З однієї сторони, йому хотілося показати, що він – тато, а не колежанка в школі. Та з іншої, прекрасно розумів, що втрата мами сильно вдарила по психіці донечки та змінила його поведінку. Павло взяв Уляну за руку та запропонував присісти, а тоді ніжно промовив:
– Ти ж розумієш, що вчинила неправильно? Та дівчинка ні в чому не винна. Можливо, потрібно було спершу пояснити їй, щоб не лізла до чужих речей. Правда? – Павло щиро заглянув в очі Уляни, та крім болю та пустоти, більше нічого там не побачив. Уляно, – продовжив лагідно, я розумію, який біль та душевну травму ти пережила. Ви з мамою були, як єдине ціле. Були подругами, один одному порадниками. Я знаю, що не зможу тобі навіть на половину замінити доброти та тепла матері. Але ми мусимо вчитися жити по-новому. Ми ж – рідні. Крім мене у тебе більше нікого немає. Так само у мене ти єдина.
Павло поцілував донечку та чекав на відповідь. Уляна лише розплакалася:
– Якби, татусю, знав, як важко мені це переживати. Ніхто зрозуміти мене не може, бо це невимовний біль. Я б все віддала, щоб мама зараз була поруч. Але немаленька, розумію, що чудес не буває. А перед Вірою я неодмінно зараз вибачуся. Я зірвалася. Це моя провина. Я б собі ніколи такого не дозволила. Ти ж знаєш, який у мене характер.
– Знаю, донечко, – задумливо відповів Павло. Такий, як в Олесі був. М’який, піддатливий, що не бажає нікому поганого. Просто найкращий характер у світі. Здавалося, що на очах Павла виступили сльози, але він старався не показувати дочці цього.
Уляна все ж пообіцяла, що більше подібного не трапиться. Вона почала займатися спортом, ходити на заняття, для того, щоб якось заповнити пустоту у своєму маленькому серці. Павло навчився прекрасно готувати не лише смажену картоплю, але й інші страви.
Вони обоє вчилися жити по-новому. Хоча їм це вартували неабияких зусиль. Так важко втрачати тих, кого любиш більше за життя.
