Не мати, а тиран

Олю виховувала лише мама, батько пішов від них давно, коли дочці навіть три роки не виповнилося. Не можна сказати, що так сталося по його вині. Мама дівчинки Ірина Петрівна була дуже гордою та владною жінкою, хотіла, щоб все було за її порядками. Батько не зміг довго терпіти постійні сварки, скандали. Він, як кожен сім’янин хотів сімейного затишку та жіночої ласки. При цьому, мав непогану посаду та зарплату, завжди порався сам по дому, навіть вечері готував лише він. Та Ірина, напевне, бачила свою долю по-іншому.

Жили вони в просторій трикімнатній квартирі, яка свого часу дісталася Олиній мамі в спадок від батьків. Район був тихий, поблизу магазини, садок, школа, лікарня. Ірина працювала в судді, тому повністю могла дозволити собі різні розкоші. Щоліта вона з дочкою їздила на відпочинок, гарно одягалася, смачно їли. Жінка після розлучення мала ще багато чоловіків, але жоден не зміг змиритися з її жорстким характером.

Батько Олі ніколи не забував про рідну дочку. Старався вільний час приділяти лише їй. То водив на морозиво, то гуляли парком, деколи навіть на рибалку з собою брав. Олі було прикро, коли вона підросла та зрозуміла, хто став причиною розлучення. Дівчинка марила повноцінною сім’єю, як у багатьох її ровесників. Проте ніколи навіть словом не обмовилася про свої мрії мамі чи татові. Оля просто добре знала, що її думка абсолютно нічого не змінить. Тому мирилася з тим, що має, насолоджувалася кожною проведеною хвилиною з татом.

Коли дівчинка вчилася в школі, мама постійно лаяла її навіть за четвірку. Ірина Петрівна говорила, що навчання перш за все. Можна не мати друзів, розваг, але наука – сенс життя. Дівчина повинна відмінно вчитися, отримати хорошу вищу освіту, щоб потім могла сама себе забезпечити. Бо ж хіба можна покладатися на чоловіка, – завжди повторювала мама Олі.

Ольга не особливо сприймала погляд мами на життя, школу, навчання. Їй з легкістю давалися гуманітарні науки, вона могла годинам сидіти та читати історію чи писати твори з української мови. Точні науки для дівчинки були чимось з області фантастики. Мало того, що Оля просто ненавиділа математику, фізику, то ще й не сходилася з вчителями цих предметів. Пояснити дівчинці особо не було кому, мама ніколи не брала участь у навчальному процесі дочки. Єдиним її улюбленим заняттям було висловити, що вона безтолкова. Іноді доходило до того, що Ірина Петрівна так нервувалася через четвірки чи трійки, що Оля діставала ляпас.

Дівчинка в прямому сенсі почала тихо ненавидіти свою маму. Насамперед за те, що зруйнувала сім’ю, дитинство та за те, що зовсім не приділяє їй уваги. А постійні сварки, крики та стусани лише підливали масла у вогонь.

Проходили роки. Ольга вступила на філологічний факультет. Це послужило грандіозним скандалом у квартирі Ірини Петрівни, бо вона мала зв’язки на математичній кафедрі та хотіла, щоб дочка вступала саме туди. Оля розуміла, що це далеке від неї, не до душі та й не потягне вона навчання. Для чого тим більше мучити себе декілька років та зв’язувати долю зі справою, котру не любиш?

Оля прекрасно закінчила університет та знайшла роботу в бюро перекладів. Дівчина так продовжувала жити з матір’ю. На той момент Ірина Петрівна пішла на пенсію. Все чим займалася жінка – зустрічалася з подругами та ходила в кафе або на закупи. Вона часто дорікала дочці, що в неї замала зарплата, що Оля мусить частину віддавати матері. Бо хіба не вона одна зі всіх сил старалася забезпечити дочці щасливе дитинство в достатку. Ольга мовчки давала певну частину зарплати, проте у думках була злість на рідну неньку, бо бувши вона лагіднішою, все було б зовсім не так. Про такого чоловіка, як був в Олиної мами, багато жінок хіба мріють. А Ірина власноруч зруйнувала власне щастя.

Одного вечора після роботи Оля прийшла додому, та не сама, а з молодим чоловіком. Мама здивовано глянула на дочку, потім на Сергія (так звали хлопця), тоді вимовила:

– І як ти це поясниш? У нас що прохідний двір?

– Ні, мамо. Це Сергій. Знайомся. Ірина Петрівна – моя кохана мати. Ми зустрічаємося вже певний час, лише я не хотіла тобі нічого говорити. А от зараз вирішили, що хочемо узаконити відносини та почати жити разом. Ніяких весіль, бенкетів, білих суконь та фати. Все просто та тихо, по-сімейному.

– Оце так справи…Ти що, Оля, хочеш, щоб я швидше злягла? Яке узаконити? Який Сергій? Хто він такий взагалі…- ледь відповідала Ірина Петрівна.

– Сергій сирота. До повноліття жив у дитячому будинку. Тепер працює слюсарем на заводі. Дуже хороший та людяний молодий чоловік, – спокійно продовжувала Оля.

– Сирота??? То ти привела у будинок пройдисвіта, який за душею нічого не має? Хочеш посадити його собі та мені на голову? Щоб ти працювала, як віл, а йому борщі варила? Такого не було і не буде.

– Саме такої відповіді я чекала від тебе, мамо, – усміхнулася Оля. Він має хороший оклад, але тебе це не стосується зовсім. Я давно доросла та й малою не особливо ласку отримувала від тебе. Ми хочемо розпочати ремонт в кімнатах, оновити меблі. Надіюся ти не проти.

Більше Ірина Петрівна не промовила ні слова. Оля з Сергієм зробили сучасний ремонт, купили нові меблі, обновили тюлі, штори. Квартира стала набагато комфортнішою та приємною.

– Ну збирайся, мамо. Ремонт ми зробили для себе та твоїх рідних внуків. А тобі тут не місце. Разом ми не вживемося.

– Ти про що? – широко вирячивши очі запитала Ірина.

– Їдеш на деякий час у санаторій. Там всі такого ж віку, як ти. А далі побачимо. Я хочу виносити своє дитя в повній тиші та спокої.

– Ось воно що, – по щоці Ірини потекла сльоза.

Вперше за життя Оля побачила мамині сльози та сум. Та дочка була налаштована серйозно. Сергій чекав внизу машиною, щоб відвезти тещу…

Оцініть статтю
Червоний камiнь
Не мати, а тиран