Не мені дякуй, а їм

Наталочка жила сама з бабусею. Її матері не стал0, коли дівчинці виповнилося шість років. Вона добре запам’ятала той день та рік, бо саме йшла до школи. Коли всіх інших діток вели до школи батьки, її за руку проводила сумним поглядом старенька бабуся Оля. Так боляче було дівчинці, аж у грудях пекло, проте вона намагалася не подавати знаку. Бабуся Оля теж важко переносила втрату доньки, але не хотіла засмучувати внучку, тому старалася завжди бути веселою та говіркою.

Батько Наталки забув відразу про дочку, відколи не стало дружини. З тещею вжитися він не міг, та й Ольга сама не хотіла. Надто гордий та самовпевнений був у неї зять. Проте вона ніколи не пхалася в їхню родину, коли ще була дочка. Говорила, що лише б їй було добре та спокійно, а все решта дрібниця. Батько Наталочки хотів забрати дівчинку з собою, бо переїжджав жити закордон. Та коли Ольга дізналася від сторонніх людей, що туди він збирається з іншою жінкою, у котрої ще я своїх двоє дітлахів є, відразу заборонила. Якось раз прийшов чоловік до бабусі, але та зачинила за собою двері, щоб Наталочка нічого не чула та відповіла йому:

– Ти так швидко забув Світланку, то це твій гріх. Мені на нього начхати. Але я нізащо не віддам свою кровинку до мачухи, котра ще й своїх дітей має. Щоб ви там Наталку служницею для себе зробили? Я вже побачила та цілком зрозуміла твою гнилу натуру. А тепер пішов звідси. А зять довго й не перечив бабусі. Розвернувся, навіть не попрощався з донечкою та більше ніколи не появлявся в їхньому житті.

Наталка неодноразово запитувала у бабусі про тата, бувало, що й плакала, як він міг її покинути одну та зовсім забути, навіть не подзвонив жодного разу. Хоча чоловік намагався все ж таки телефоном зв’язатися з дочкою, та бабуся Оля не давала цього зробити.

От тепер Наталочці п’ятнадцять років, вона все ще живе з бабусею, вдячна їй за дитинство, за смачну їжу та виховання. Щонеділі вони разом ходять до церкви. Так бабуся Оля привчила внучку ще з дитинства. Ні разу не пропускали службу, хіба що по причині хвороби. Для Наталочки це було віддушиною, місце, де ставала тепло та спокійно. Там ніякі дурні думки не лізли до голови, дихалося рівномірно, зникала тривога, сум та страх. Наталочка не раз, коли бабуся спала довго, сама її будила та казала, щоби вже збиралася до церкви.

Тому Наталочка дуже дивувалася, коли її однокласники говорили, що бувають у церкві двічі на рік – на Різдво та Пасху. Вона не могла зрозуміти, як можна пропускати недільну літургію, нехтувати святим. Та у кожного своє бачення, а прищеплювати своє було не в правилах Наталочки.

То був сонячний літній день. Наталя саме почала вивішувати на дріт випраний одяг. Бабуся Оля підійшла до дівчини вся бліда та з тремтячими руками. Спочатку Наталка подумала, що їй зле, але потім виявилося, що телефонувала та сама мачуха та сказала, що батько Наталки в надто важкому стані в реан1мації та йому потрібна допомога. Говорила, що треба зібрати велику суму грошей для того, щоб перевезти його на Батьківщину, бо там не вистачить жодних коштів для його лікування. А мачуха не збирається сидіти біля нього цілодобово, бо їй потрібно вчити в університеті рідних дочок.

Наталочка вислухала все та сіла на лавку:

– Бабусю, а яка мачуха? Який закордон? Тобто ти весь цей час це все знала та нічого мені не говорила?

Та бабуся швидко привела внучку до тями, сказавши, що зараз потрібно думати про те, як допомогти батькові, а не виясняти стосунки. Наталка першим ділом помчала до церкви. Там вона швидко пішла до сповіді. Священник, вислухавши все, просто кивнув головою та відповів:

– Тримайся, дитино. Все буде гаразд. Я тобі обіцяю. Бог з тобою.

Наталці, неначе стало легше на душі. Коли вона прийшла додому, бабуся все ще не могла відійти від шоку. Хоча не любила зятя, та все одно було шкода, як людину, та ще й мачуха виявилася жорстокою. Наступного дня, коли Наталочка з бабусею пішли до церкви вдвох, їх покликав до себе священник. Він сказав, що якийсь благодійник з закордону пожертвував велику суму на їхню церкву, проте вони всім братством вирішили, що віддадуть гроші для батька Наталочки. Дівчина ніколи не вірила в чудеса та в цьому випадку, здавалося, надія повернулася. Наталка та бабуся щиро дякували усім, а потім зразу же зателефонували дружині, що гроші знайшли.

Найшвидшим рейсом у супроводі медсестри, чоловіка доправили на Батьківщину. Наталка нервувала, бо не знала навіть, як себе поводити зараз. Та коли побачила тата, такого блідого, вимореного та кволого, відразу ж кинулася йому в обійми. Бабуся стояла осторонь та думала собі:»Яка чуйна та хороша дівчинка виросла, вся в матір…» А чоловік лише вдячним поглядом кивнув колишній тещі та змахнув сльозу з обличчя.

– Не мені, а Наталочці дякуй та Богу, це вони тебе врятували, – тихо прошепотіла бабуся Оля.

Оцініть статтю
Червоний камiнь
Не мені дякуй, а їм