Не соромся біди чи хв0роби

– Юля, будь спокійною. Я знаю, як тобі хочеться, щоб мама з татом вели тебе до першого класу. Але ти розумієш, що це неможливо. На жаль. Я б теж цього хотіла, та бувають такі ситуації, коли ми не в змозі щось змінити, – говорила спокійно Валентина внучці.

Юлина мама хворіє ось уже декілька років, прикУта до ліжка. Чоловік покинув жінку, коли стикнувся з такими проблемами. Не допомогли ні вмовляння тещі, ні настанови рідної мами, навіть клятва в церкві жити в радості та горі. Він просто вИкреслив з життя роки шлюбу, рідну доньку та жінку, з котрою їх пов’язувало багато чого.

Валентина старалася тягнути все на своїх плечах. Їй давалося це важко, проте здаватися не могла. Будучи вже на пенсії, жінка випросила начальника не звільняти її поки, працювала бухгалтером. Це приносили хоч якийсь дохід, дочка отримувала пенсію по Інвалідн0сті, та цього вистачало хіба на оплату комунальних послуг.

Жили вони втрьох у двокімнатній квартирі. Валентина намагалася подарувати внучці всю любов та тепло, замінити їй матір, та Юля росла напрочуд кмітливою. Вона добре розуміла, що мама назавжди прикута до ліжка, а бабуся не вічна. Неодноразово вечорами запитувала Валентину:

– Бабусю, ти вже старЕнька? Колись ти полетИш на небо, залишуся зовсім одна з хв0р0ю мамою, що тоді буде?

Жінка в такі моменти не знала, куди очі подіти. Хоча Валентина ще чулася добре в силах та здоров’ї, але прекрасно усвідомлювала, що рано чи пізно так станеться. Все молила Бога, щоб хоча б внучку до повноліття д0тягнути.

Ось нарешті настав довгоочікуваний день першого дзвоника. Точніше, Юля його зовсім не чекала на відміну від решти першокласників. Їй було ніяково, що поведе її бабуся, а всіх – батьки.

– Що навіть тата не можеш випросити, щоб приїхав? На мене усі будуть дивитися, що ти ст@ра, а потім питатимуть, де мама. Хіба я зможу сказати, що вона навіть н0г0ю п0в0рухнути не може, – неввічливо промовила Юля.

– Внучко, ти ж0рстоко говориш. Це твоя мама, батьків не вибирають. Хіба мені добре дивитися на те, як вона мУчиться? Що вона винна у своїй хв0р0бі? Ще пару років тому ніхто навіть подумати не міг, що твоя мама з життєрадісної, завжди усміхненої та жвавої жінки перетвориться на хв0ру…леж@чу, – спокійно відповіла Валентина.

Вони наближалися до школи. Перший дзвоник промайнув швидко, але зовсім невесело для Юлі. Підійшов час знайомства класного керівника з батьками та учнями. Коли дійшла черга дівчини, вона зніяковіла та почервоніла. Почала тихо говорити:

– Мене звати Юля. Сьогодні на знайомство зі школою я прийшла з бабусею. А все тому, що моя мама хв0ра. Вона не х0дить, не рух@ється, а тато нас покинув.

Настала мертва тиша в класі. Було видно, що вчителька аж ніяк не сподівалася такої мови від малої дівчинки. Опанувавши себе, класний керівник щиро сказала:

– Немає різниці, хто привів тебе вперше до школи. Головне, щоб тут, у цих стінах, тобі допомогли вирости людиною з великої літери!

Почалося навчання. Валентина з самого ранку давала сніданок хв0рій дочці, потім швидко збирала себе та внучку, відводила її до школи, мчалася на роботу. На обідню перерву забирала Юлю. Частенько дівчинка чекала на роботі в бабусі, а тоді разом йшли додому. Деколи допомагала сусідка, забирала Юлю до себе та навіть вчила з нею домашнє завдання.

Минали тижні, місяці. Юля приносила лише хороші оцінки зі школи. Дівчинка взагалі виявилася старанною ученицею. Її ніколи не потрібно було змушувати сідати за книжки, сама знала, що потрібно вчити. Валентина час від часу пояснювала їй лише те, чого внучка не розуміла. Жінка раділа та не раз не могла намилуватися Юлею. Саме такою вона пам’ятала зараз хв0ру доньку – з двома русявими хвостиками, відповідальну та розумну.

Якось Юля прийшла зі школи та першою заговорила до бабусі:

Я помилялася, коли так п0гано та 0бразливо наговорила на маму. Я просто дуже боялася, що всі діти будуть з мене сміятися та глузувати, що мене водить бабуся. Та навпаки зі мною в класі всі дружать, Олег навіть подарував листівку, яку сам намалював. Представляєш, спеціально для мене! Вчителі стараються завжди мені допомогти, кажуть, яка я хороша та розумна не на свій вік. Багатьом ще пустощі у голові, а я така доросла!

Валентина зі сльозами на очах глянула на внучку:

– Дівчинко моя, діти зараз ж0рстокі, так. Але неодмінно знайдуться такі люди, що зрозуміють твоє горе, біль, ніколи не посміються. Вони називаються друзі. Можливо, ти вже таких знайшла. Ніколи не соромся своєї біди. Бо ж хіба навмисне мама хотіла захв0ріти? Ти знаєш, як вона мріяла відвести тебе до першого, сісти поруч за шкільною партою, гортати Буквар, вчити тебе, допомагати…

Юля пригорнулася до бабусі, а та у відповідь міцно обняла внучку. Дякувала Богу, що давав їй сили та здоров’я. Дівчинка кожного дня радувала успіхами в школі, потім ще й попросила бабусю записати її до музичної школи. Хотіла так, як мама навчитися гри на фортепіано…

Оцініть статтю
Червоний камiнь
Не соромся біди чи хв0роби