Я саме з тих людей, які не будуть жити в місті навіть за великі гроші. От любе мені моє село, в якому я народилася й виросла, а потім вийшла заміж та народила сина.
Мій чоловік був наш, сільський хлопець. Познайомилися ми з ним в сільському клубі, на вечорницях. Там і зародилося наше кохання. Потім же я чекала його з армії, а як повернувся – ми одружилися. На весіллі ж у нас гуляло все село, а батьки купили нам хату, де ми й живемо до цього часу.
Ми жили як звичайна сільська сім’я – вирощували городину, тримали худобу, працювали на місцевій свинофермі вдвох. Коли народився Микитка, то я була найщасливіша жінка в цьому світі! Одне ж тільки погано, що пологи були тяжкими й після перенесених травм я не могла більше завагітніти. Тож подарувати сину рідного братики чи сестричку було не можливим.
Син мій був в усьому опорою нам з чоловіком, гарно вчився й добре допомагав вдома в усьому – доброю й привітною людиною був. Коли Микиті було 15 – він раптово захворів. Спочатку ми з чоловіком і не думали нічого поганого, нам здавалося, що то просто застуда й вона швидко мине. Але на третій день, вночі, у сина піднялася висока температура й він згорів. Вночі ми поїхали до лікарні, але було вже пізно.
Страшні то були дні й ночі, найгірші у нашому житті. Той рік свого життя я мало пам’ятаю, так знаходилася в якійсь прострації. Але ж жити якось треба, тож поступово стала повертатися до життя.
Мій Микита при житті дружив з однією дівчинкою, Маринкою, яка була двоюрідною онукою нашій сусідці Валентині Петрівні. Дівчинка ще в ранньому дитинстві залишилися без батьків, і тільки рідна сестра її бабусі по матері змогла забрати її до себе. Більше родичів у неї не було.
Й тут недавно Валентини Петрівни не стало. Й жаль нам стало Маринку, вона така привітна й гарна дитина зажди з нами була, а після смерті сина вона майже весь час сиділа в нас, все про Микитку говорила, згадувала. Тож мій чоловік став називати її дочкою.
А я сиджу якось і думаю, а що якщо її вдочерити? Дитині ще 15 років, тож до інтернату тепер заберуть, й шкода її, яке там буде у неї життя, в тій неволі… Так прикипіли ми до неї. Бідна сиротинка наша.
Тож запропонували ми Маринці стати нашою дочкою. Вона кивала головою, обнімала нас і щиро плакала… Плакали й ми. Звісно, ніхто не замінить нам сина, але тепер у нас є ще й донечка, про яку ми так мріяли. Я думаю, що Микита радіє на небесах за нас усіх.
