Ігор Петрович майже все своє життя пропрацював у шахті у рідному містечку – це було єдине місце, де можна було заробити хороші гроші, не маючи диплома про вищу освіту.
Він ніколи й не думав шукати іншої роботи чи їхати на заробітки. А все тому, що у їх містечку не було можливості знайти хорошу роботу, а щоб поїхати за кордон – теж потрібні немалі гроші. До того ж, йому потрібно було піклуватися про сім’ю та єдину доньку.
Дружина йому ніяк не допомагала, адже майже весь свій час вона проводила з подругами та дбала тільки за себе. Та й одружились вони не через неземне кохання – Оксана була випадковою дівчиною, яку він зустрів після армії. Через місяць зустрічань вона завагітніла. Ігор, як порядний чоловік, одружився, але зрозумів – всі турботи про сім’ю лягають на його плечі.
Заробити гроші для сім’ї, виховувати та доглядати доньку, подбати про побут та дім – все це мав робити Ігор. Думки про розлучення частенько приходили чоловіку у голову, але він щиро вірив – будь-яка мама краще, ніж ніяка.
Хоч робота у чоловіка була складна, але заробітна плата, як для їх містечка, була хороша. Саме тому Ігор Петрович зміг відправити доньку вчитись до коледжу в обласний центр.
Олеся, так звали дочку, була розумною, вихованою та цілеспрямованою і це допомогло їй закінчити навчання на відмінно та одразу ж влаштуватись на хорошу роботу. А за декілька років взагалі переїхала до столиці на посаду головного маркетолога у велику компанію.
Там вона познайомилась з хлопцем за якого й вийшла заміж. Ігорю зять не дуже сподобався: коли донька з чоловіком приїхали у гості, то Іван, її чоловік, постійно поводився зверхньо, насміхався над побутом жителів міста.
При цьому, не було секретом й те, що Іван сам народився і виріс у невеличкому містечку.
Коли Ігорю Петровичу було трохи за шістдесят він потрапив до лікарні. Через декілька тижнів його виписали, але йому потрібна була допомога і догляд. Дружина до того часу вже померла. Він зателефонував доньці, але та була за кордоном у відрядженні й не могла приїхати.
Тоді чоловік попросив про допомогу в сусідської дівчини, однокласниці доньки. Звісно, не за дарма, а за невеличку плату. Іра погодилась допомагати абсолютно безкоштовно. Єдине – вона брала гроші на продукти та інші речі, які потребував Ігор Петрович. Дівчина і готувала їсти, і прибирала у чоловіка вдома.
Ігор Петрович був дуже вдячний Ірі за таке і коли зрозумів, що хвороба не покине його – написав заповіт, де його квартира переходить у власність Ірини.
І це не була помста доньці, а скоріш здоровий глузд. У доньки було все: велика квартира, заміський будинок, два автомобілі та стабільний великий дохід і стара квартира у маленькому містечку їй не потрібна. Що їй з неї? Жити тут вона точно не буде.
Якось Іра поїхала у справах на декілька днів, залишивши Ігоря Петровича самого. Добре, що до того часу Олеся вже повернулась з відрядження, але була у відпустці. Чоловік подзвонив доньці, щоб та заїхала у гості.
Вони довго розмовляли й чоловік розповів про Ірину і про те, що вирішив залишити власну квартиру їй.
І коли донька почула це, то втратила дар мови. Тиша була не довгою й Ігор Петрович почув голос зятя,який точно чув їх розмову:
– Ну якщо його квартира тобі не дістанеться, то хай сам за себе й дбає.
– Замовкни, — сказала Олеся.
Ігор Петрович мовчав і чекав, що ж скаже донька.
– Тато, я постараюсь приїхати, але не обіцяю – багато справ та нових проектів.
– Добре доню,– сумно сказав чоловік, який все ж вірив, що донька приїде. Він намагався не думати, що «нові проекти», то просто вигадка ображеної доньки.
Він все ж надіявся та чекав. До останнього. Але донька так і не приїхала.
