Толя та Іра навчалися на одному курсі факультету театрального мистецтва. Хлопець з дівчиною були родом з невеличкого провінційного містечка, разом навчалися у школі, ходили на гуртки, тому їхні батьки вирішили, що слід і в університет один їх прилаштувати, винайняти квартиру, щоб було комфортніше та безпечніше. Як-не-як стільки років знайомі, свій свого в біді не кине, та ще й столиця – величезне місто.
Толя з дитинства проявляв акторські здібності. Які лиш гримаси йому вдавалося корчити, веселив рідних, друзів. Потім, коли хлопчик пішов у школі, мама твердо вирішила, що талант потрібно розвивати, а не ховати у землю. Саме так Анатолій вперше переступив поріг гуртка вокалу та театрального мистецтва. Викладач попався неймовірно талановитий та добрий. Він з таким трепетом та любов’ю ставився до дітей, що мама Толі не вагаючись, віддала сина на навчання.
Тричі на тиждень після школи, хлопчик відвідував гурток. Йому дуже подобалося, робив хороші успіхи, вивчав нові техніки. Проходили роки, Толя був постійним ведучим шкільних свят та конкурсів. Його запрошували на відкриття нових закладів у місті у якості ведучого чи співака. Він легко збирав натовпи, зовсім не соромився публіки, вмів зацікавити людей різного віку.
Іринка жила у сусідньому будинку поруч з Толею. З хлопцем дівчина навчалася у паралельних класах, проте добре знала та сходилася з ним, бо часто бувала в гостях. Їхні батьки дуже дружили. Коли Ірина мама дізналася, що Толю записала на театральний гурток, теж загорілася цієї ідеєю. Дочка була дуже сором’язлива та мовчазна, хоча добра та чуйна. Можливо, мама Іри хотіла допомогти таким чином стати відкритою, а, можливо, через власну минулу нездійсненну мрію прагнула втілити бажання через дочку. Адже колись у молоді роки Ірина матір дуже хотіла після музичної школи вступити до консерваторії, але батько грізно гримнув, що то не професія, а забавки.
Ось так Іринка теж опинилася в одній групі з Толею на театральному гуртку. Дівчина старанно виконувала всі домашні завдання, зубрила вірші, брала участь у виставах. Вона ніколи не показувала, що насправді їй це не приносить ніякого задоволення та зацікавленості. А ніхто особливо не питав, мама пишалася, що дочка робить такі успіхи, то навіть подумати не могла, що Іринці це не подобається.
Іра завжди намагалася уникати різних святкувань, хоча скільки Толя їй не пропонував разом з ним брати участь, ще більше розвивати здібності, вона відмовлялася навідріз. Хлопець дивувався щиро, проте ніколи відверто не питав, чому саме така поведінка в дівчини.
Наближався час випускних іспитів у школі та підготовка до вступу в університет. Звичайно, Толя та його мама без вагань знали, куди поступатиме хлопчина. В Іриній сім’ї все було трішки по-іншому. Дівчина робила неабиякі успіхи у точних науках, ба більше, їй неймовірно це подобалося. Вона могла годинами сидіти над підручниками та конспектами з фізики, геометрії, креслення. Та Ірина мама твердо наполягла на тому, що ніяких фізико-математичних факультетів, це не жіночна спеціальність. Вирок – вступатимеш з Толею на театральний.
Скільки Іра виплакала сліз у подушку, проте не сміла перечити матері. Таке було виховання, батьки строго та дисципліновано відносилися до дочки. Та й марно було навіть починати сварку, це нічого б не допомогло Ірині.
Прийшов вересень, Іра з Толею поїздом поїхали на навчання. Перші пари, нові знайомства, хороші викладачі, Толю захоплювало все навкруги. Ірина навпаки ходила сама не своя, лекції відвідувала через силу. Пройшло два тижні навчання, хлопець з дівчиною орендували двокімнатну квартиру за бажанням своїх батьків. Завтра мало відбутися університетське свято – посвята в першокурсники. Толю вибрали одним з ведучих за його власним хотінням. А от Іринці випадковим методом теж дали безліч тексту та дві пісні.
Поки Толя активно готувався, Ірина сиділа тихенько в кімнаті та ридала. Йдучи на кухню повз Ірину кімнату, хлопець почув її скиглення:
– Іринко, що трапилося? Чому ти плачеш? Образив хтось? Ти лиш скажи мені, ух….
– Ніхто не ображав. Завтра посвята. У мене купа тексту та дві пісні. Боженько, що ж мене робити? – Ірина заголосила ще дужче.
Тоді Толя вже зовсім спантеличився, не міг нічого зрозуміти:
– Так чого ж ти плачеш? Це чудова можливість показати себе та здібності!
– Толю, ти ніколи не помічав, що я навіть у школі уникала всіх святкувань, відкриттів, конкурсів? Мені не подобається театральне мистецтво, я зовсім іншою бачу себе у майбутньому. Та навіть річ уже не в спеціальності… Я панічно боюся натовпу, публічних виступів!
– Оце так справи…Чому ж ти ніколи не говорила нічого? Іринко, я обов’язково тобі допоможу. Будь впевнена у своїх силах. Зараз будемо репетирувати перед дзеркалом енну кількість раз! Я завжди буду поруч. І не лише завтра під час свята… Я люблю тебе – Толя подивився Ірині в очі, легенько доторкнувся рукою до волосся та ніжно поцілував в губи.
– Це так важливо, коли тебе підтримує дорога людина… Я теж люблю тебе, – сором’язливо відповіла Іринка…
