Олег сидів на дивані і читав книгу. Якраз припав для нього вільний день, коли він зміг хоч трохи розслабитись і відпочити душею. Враз у дверях з’явились батьки хлопця.
- Олеже, ми хочемо з тобою поговорити, – зазначила мама. – Чи маєш трохи часу нам приділити?
- Так, звичайно.
Олег відклав вбік книгу і звернув увагу на двері.
- Олеже, ми вирішили розлучитися, – зазначив тато.
Хлопця ніби вдарило громом. Як так може бути? Його батьки – це зразкове подружжя, яке переносило стільки радостей і горя ось вже тридцять років. Серце хлопця стислося. Невже їхню сім’ю чекає розпад і руйнування?
- Сину, ми давно хотіли тобі сказати, що наш шлюб вичерпано, і ми хотіли б розійтись, щоб залишок свого життя провести так, як ми найбільше цього хочемо, – зазначив батько.
- Ми з батьком вже довго живемо нарізно: у нього є своє кохання, у мене – своє. Ми не розлучалися, щоб не травмувати тебе, адже ти для нас – найбільший скарб.
Олег сидів на ліжку та мовчав. У нього перед очима пробігло все дитинство – забруднені ноги у дощ, поламана іграшка, перший удар ноги, коли і тато, і мама бігли йому на поміч і дмухали на ногу.
Хлопець сидів у забутті, не міг зосередитись на своїх почуттях. Той момент, коли твоя родина дає тріщину – найболючіший.
Батьки наввипередки говорили про своїх коханців, розповідали, скільки перетерпіли у житті, як їм важливо щасливо прожити залишок життя. Олег їх не слухав, перед його очима пробігли найкращі поїздки, свята у товаристві найрідніших. Тридцять років шлюбу. Невже не було більшого щастя? Хлопець знав, що точно з майбутньою дружиною проживе до завершення свого життя, адже саме батьки для нього були яскравим прикладом зразкового подружжя.
- Дорогі мої, я не мислю себе без нас. Ви – половинки мого серця. Якщо вас не буде, не буде мене. Можливо, для вас шлюб не є повнотою щастя, проте для мене – це безмежжя життя.
Олег закрив книжку і вийшов у кухню. Він довго вдивлявся у вид з вікна. Саме там він бачив щасливих дітлахів, які бігали по майданчику з батьками.
«Які щасливці», – подумав Олег.
