Ліля була на другому місяці вагітності. Вона не знала, кому розповісти, як зробити правильно та не набратися сорому на все село. Дівчині ледь стукнуло вісімнадцять. Вона закохалася ще років зо чотири тому в сільського красеня Івана. Він так вмів гарно говорити компліменти, обіймав, цілував, говорив, що завжди будуть разом та ніщо не зможе розлучити їх. Одним словом, стандартний текст, щоб навішати локшину дівчині на вуха.
Ліля й справді повелася на всі ці красиві улесливі слова. От і сталося так, що тепер вона носить під серцем дитину Івана, а він про неї навіть чути не хоче. Батьки в дівчини були досить строгими, тому їм вона казати боялася. Знала, що мати може доброго стусана дати, а батько взагалі з дому вижене. Рідних у селі Ліля більше не мала, та й в сім’ї буда одиначкою. Шкода, що не мала сестри, щоб поділитися зараз своїм болем та розпачем.
Іван пригрозив, що такого наговорить по селу про Лілю, якщо вона прийде до нього, що не відмиється від пліток до кінця своїх днів. Дівчині було образливо, що кохана людина так вчинила з нею: звабив спершу, а тепер не те що женитися, навіть визнавати не хоче. «Хіба можна бути таким жорстоким, адже це твою кровинку ношу?» – думала Ліля.
Якось одного вечора присіла на лавці неподалік криниці на перехресті доріг. Сумна та задумана, просиділа там години дві. Як раптом чує:
– Що сталося, дівчино? З Вами все гаразд?, – Ліля підняла очі та побачила перед собою незнайомого молодика.
– Чого Вам? – сумно запитала.
– Подумав, що Вам потрібна допомога. Вигляд у вас якийсь не дуже важний. Ви захворіли чи провести Вас додому?
– Та дайте мені спокій! Я хіба Вас кликала чи просила про якусь допомогу?- Ліля аж сама здригнулася від свого крику.
Було видно, що молодому чоловіку стало ніяково, він лише знизав плечима та сказав на прощання:
– Якщо що, я в сільській конторі буду. Потрібна допомога, то таки звертайтеся. А як Вас звати, до речі? – молодик й сам з себе здивувався, навіщо це все говорить.
– Ліля.
– Петро. Будемо знайомі. До зустрічі!
Ліля ще довго проводжала поглядом незнайомця. Він був неймовірно красивим, як з картинки. Та й ввічливим, все викав та викав. Знову наодинці зі своїми думками, встала та поволі попленталася додому.
Наступного дня Ліля пішла до сільського магазину за продуктами. Хотіла торт спекти з вишнями. Там знову зустріла Петра. Зиркнула та подумала: «Він справді, як актор якийсь. Смуглявий, чорне блискуче волосся, карі очі, широка посмішка. А статура яка, спортивний, підтягнутий, кремезний.»
– Доброго дня, Лілю. Ви теж за продуктами вирішили сходити? – розплився в усмішці Петро.
– Так, та ось торт надумала пекти.
– Пригостите, можливо?
Ліля не знала, що відповісти та все ж випалило різко:
– Можливо. Моя хата третя від магазину. Бувайте.
Ліля швидко з пакетом вийшла з магазину. Вона не розуміла, для чого це робить, та серце чомусь підказувало, що все правильно. Увечері дійсно хтось постукав у двері. В Лілі шалено забилося серце, пішла відчиняти.
– То Вам, – Петро простягнув невеличкий букетик ромашок.
– Дякую. Якось неочікувано.
– Можливо, на «ти»?
– Давай,- погодилася Ліля.
Батькам дівчина представила нового знайомого, водночас накривала на стіл. Петро почав сам розповідати про себе. Що живе в місті, сюди направили у відрядження в сільську контору на місяць. Батько якось відразу знайшов спільну мову з молодиком. Попри те, що був міським, добре розбирався в сільській техніці, обробці землі та доглядом за худобою.
Після смачної вечері, Петро подякував та попрямував до виходу. Біля дверей взяв Лілю за рук, поглянув в очі та сказав:
– Торт був чудовим. Можна зустрітися завтра знову? Я бачу, що тебе щось хвилює, та не знаю, що саме.
Ліля опустила очі додому, відчула, як почервоніла, нічого не сказала, лише:
– Завтра давай там, де вперше зустрілися.
Дівчина йшла до Петра та в голові прокручувала, з чого почати. Хлопець знову прийшов з букетом, та на цей раз волошок.
– Привіт. Я вже встиг скучити за тобою. Лілю, ти мені подобаєшся. Дуже.
– Давай спочатку я таки розповім, а потім вирішуватимеш. Не хочу нічого замовчувати, бо немає сенсу. Я – вагітна.
– Ох…Оце справи. А як? То ти що заміж виходиш чи одружена? Та, начебто, обручки немає. Петро стояв у ступорі. Ліля це відразу помітила, та не здивувалася, бо як ще можна відреагувати на почуте.
– Я зустрічалася довгий час з хлопцем. Так сталося. А тепер він знати не хоче не тільки мене, але й дитя майбутнє. Його рідне, а він…- Ліля щиро розридалася, як мала дитина. Петру було дуже шкода дівчину, він помовчав пару хвилин та сказав:
– Лілю, це важко для тебе. Для мене – теж, на жаль. Проте спробуймо. Поїдеш зі мною до міста?
Ліля не могла повірити власним вухам. Тихо прошепотіла:
– Так…Спробуємо.
