Олег Романович був неодруженим, хоча перевалило вже за сорок. Він жив окремо від батьків. Ще давніше придбав собі простору трикімнатну квартиру у новобудові. З одруженням все ніяк не складалося. Та чоловік не надто переймався. Олег був вихідцем з невеличкого села. Там залишилися жити його батьки та сестра Світлана.
Світлана народила в дуже юному віці. У шістнадцять років невідомо від кого з пологового будинку забрала свою донечку. Залишилася жити у батьківській хаті. Іншого виходу в неї не було. Без освіти, жінка влаштувалася прибиральницею в магазин. Добре, що батьки тоді ще були в силі та тримали неабияке господарство. Саме так виживали та підіймали на ноги маленьку Оксанку. Дівчинка росла капризною та впертою. Характером дуже була схожа на рідну матір. Та бабуся всіляко намагалася вчити її життя.
Олег Романович отримав диплом лікаря – кардіолога. Він був одним з передових студентів ВНЗ. Тому після закінчення отримав непогані рекомендації та подався закордон, щоб набратися досвіду та перейняти нові знання від своїх колег. Пробув досить довго за рубежем, але серце все одно бажало повернутися в Україну. Пробувши там декілька років, чоловік не витримав та вирішив приїхати на Батьківщину. Тут у районному центрі він відкрив невелику клініку.
Персонал досвідчений лікар підбирав особисто. Йому дуже важливо було, щоб штат складався не лише з кваліфікованих працівників, що добре тямлять у кардіології, але й людей з великої літери. Клініка в більшості надавала медичні послуги людям похилого віку, а вони ж як малі діти, потребували не лише турботи та опіки, але доброго ласкавого слова. Олег Романович добре про це знав, бо у самого в селі жили вже немолоді батьки.
Оксанка росла, ходила в одинадцятий клас. Світлана подалася ще декілька років закордон, дочку залишила на старих. Деколи висилала гроші, долею кровинки практично не цікавилася. Саме в той час здоров’я батька Олега досить похитнулося. Він вже не міг виконувати фізичну роботу, то ж бабусі довелося розпродати всю худобу та повіддавати охочим поля. Олег Романович часто тепер навідувався до рідного дому. Бабуся скаржилася, що Оксана практично не слухає, не допомагає. Взагалі, вона росла такою ж нетямущою, як її матір-зозуля. Олег, як рідний дядько, намагався донести до племінниці, щоб подумала добре про освіту, ким вона бачить себе в подальшому житті. А він і собі обіцяв докласти максимум зусиль, щоб допомогти їй матеріально з навчанням.
Раптово не стало батька Олега та Світлани. Жінка навіть не приїхала попрощатися з рідним татом. Бабуся багато плакала, бо ж стільки років прожили пліч-о-пліч. Телефоном просила доньку повернутися, бо вже не могла сама боротися з витівками Оксани: то напідпитку прийде пізно вночі, то по селу про неї всякі чутки ходять недобрі. Бабуся дуже боялася, щоб внучка не повторила мамину долю. А вона таки впевнено крокувала стежкою Світлани.
Врешті-решт не витримав першим Олег. Як тільки Оксана закінчила школу, чоловік наказав обом збиратися. Мама Олега Романовича навідріз відмовлялася їхати з рідної хатини в селі, та син був невблаганним. Довелося погодитися, іншого виходу не було. Олег поселив племінницю та матір у своїй квартирі. Кімнат вистачало якраз кожному окрему. Бабуся часто пускала сльозу, коли згадувала рідний дім, де стільки років прожила, стежинку, ліс, озеро. Проте сама бачила, що сили покидають її, а Олег був єдиним, хто міг дійсно допомогти.
Оксану дядько таки прилаштував на платну форму навчання в педагогічний університет. Це було його рішення, бо бажання вчитися у дівчини не було зовсім. Світлана вже й взагалі перестала телефонувати та допомагати фінансово. Тому Олег Романович одноосібно заявив, що який-не-який, а диплом отримати таки мусить.
Оксана вчилася погано. У неї було безліч прогулів та Олег про це добре знав, бо декан був його хорошим другом. Проте вдіяти нічого не міг, не бити ж дорослу племінницю, бо мусила б мати й свою голову на плечах в такі роки. Олег Романович часто пробував додзвонитися до сестри, писав їй в соціальних мережах, але вона не відповідала. Від людей він чув, що живе з якимось іноземцем, не дуже добре, але вже ж не сама.
Олег забезпечував племінницю з ніг до голови: одяг, розваги, навчання, продукти. Навіть пообіцяв подарувати авто, якщо та добре здасть сесію. Здавалося на якийсь момент, що заради машини дівчина готова на все, бо перестала пропускати пари, сиділи годинами над конспектами, щось читала та писала.
Бабуся вже зовсім злягла. Олег змушений був більше часу приділяти матері, став рідше появлятися на роботі. Всі свої повноваження передав своєму заступнику, молодому та амбіційному хлопцеві. Олег ніяк не хотів наймати доглядальницю, щоб чужа людина турбувалася про рідну неньку. Тому якось заявив Оксані, що будуть по черзі годувати, переодягати стареньку, купати її.
Дівчина широко відкрила рот, вирячила очі та лиш зуміла запитати:
– А скільки ти мені платитимеш за це?
Коли Олег Романович почув це, то ледь стримався, щоб не плюхнути племінницю. Такого нахабства та не людяності аж ніяк не очікував:
– Знаєш що, Оксано, збирай свої речі. Тобі вже виповнилося вісімнадцять, тому вали на всі чотири сторони. Я втомився годувати тебе, тягнути на своїх плечах здорове дівчисько, якому в цьому житті, крім себе та гулянок, нічого не потрібно…
