Ми одружені з Олесею майже 8 років. Живемо душа в душу, завжди уміємо почути один одного і знайти компроміс. Моя дружина – чудова господиня, яка вміє смачно готувати та й вдома у нас все завжди чисто.
Квартиру ж, в якій ми проживаємо, ще до весілля подарували мені батьки, а ремонт вже я робив за свої гроші. Тож у нашій сім’ї все як книжка пише: чоловік забезпечив дружину житлом, а вона його – затишком в ньому. Батьки ж мої вже давно живуть за кордоном.
Загалом, я задоволений своїм життям. Тільки є у нас один дратівливий фактор, який вміє посіяти зерно непорозумінь в нашій сім’ї – мати моєї дружини. Настільки надокучлива людина, що перетерпіти її ну просто неможливо. Я розумію, що вона людина з маленького села, і що їй там сумно, але це ж її не виправдовує. У неї ще син живе в місті, та вона до нього ніколи не їздить.
Все почалось відтоді, як тільки Валентина Іванівна побула у нас в гостях. І оце тепер кожні вихідні вона їде на автобусі в місто, хоче відчути себе «білою людиною», як вона каже. Мені ж доводиться завжди кидати свої справи і їхати зустрічати її, а бувало, ще й по місту треба день возить.
Не подумайте, що я не поважаю людей з села, та теща моя жахливо не вихована. Мені соромно з нею заходити до магазину, вона завжди голосно розмовляє і показує пальцем на все.
Якось Олеся сказала мені, що її мама хоче заночувати у нас. Я тоді був втомлений і тому сказав їй, що нехай робить що хоче, тільки мене не чіпає. І то була моя помилка, я багато разів шкодував про це. Дружина ж тоді виділила Валентині Іванівні цілу кімнату у нашій квартирі й вона чомусь вирішила, що там є господинею. Приїжджала вже до нас в гості без дозволу і коли хотіла.
А ось, нещодавно, я почув розмову Олесі з її мамою:
– Доню, я вирішила продати свій будинок в селі, а кошти за нього віддати нашому Віктору. Адже ти ж он живеш у хоромах яких і місця у тебе багато, а він тісниться на орендованій квартирі. Я їм трошки допоможу грошима і вони там назбирали щось, то дивись скоро й квартиру куплять. А я у вас поживу, тут мені подобається і я ж завжди мріяла у місті жити, ти ж знаєш. І кімнату ви мені виділили он, – мовила теща.
Не знаю, що тоді на мене найшло, та я не стримався і сказав:
– Валентино Іванівно, у себе живіть, у нас своя сім’я. Збирайтеся, я вас на вокзал відвезу, а то на свій автобус не встигнете.
Тещу тоді наче хто кип’ятком облив. Вона почервоніла вся, швидко схопила свою сумку і почала взуватися. Перед виходом з квартири мовила:
– Невдячний! Куска хліба пожалів! Я он тобі яку дружину народила, а ти мені ніколи й спасибі за це не сказав! Ноги моєї більше у тебе не буде! – розвернулась і поїхала на свій вокзал сама. Дружина ж тоді бачила мій стан, то й слова не сказала. Не стала під гарячу руку лізти.
Теща до нас більше не їздить. Трубку від Олесі не бере. А моя дружина тепер дуже ображена на мене, каже, що я дуже погана людина. Он їй сусідка телефонувала і сказала, що мама лежить – у неї серце хворе.
А я тепер не знаю, що мені робити з тією тещею. От скільки з нею проблем! Тепер, мабуть, доведеться їхати до неї самим і допомагати чимось, бо дружина тільки мене й звинувачує в тім, що сталось, та ще й плаче.
А далі як? Нехай Валентина Іванівна з нами живе? Так я цього не витримаю.
