Реальна історія моєї подруги. Розказує Марина.
Мій чоловік знущався з нашого трирічним сином. Та він вважав, що не робить нічого поганого й так виховує в ньому справжнього чоловіка, й що саме це і є найголовнішим батьківським обов’язком.
Коли ми познайомилися з Сергієм, то він був добрим, чуйним та люблячим чоловіком. Ніколи не помічала, щоб від нього йшла якась агресія або негатив. Та й дітей він дуже любив, ми часто ходили до його брата в гості, де були маленькі дітки, так мій Сергій грався з малечею весь вечір і видно, що від душі радувався цьому.
Працював же мій хлопець головним економістом на підприємстві. Зарплатню ж він отримував хорошу: її вистачало на безбідне прожиття, на оренду квартири в центрі, й на відпочинок у моря.
Зустрічались ми з Сергієм недовго, десь місяці три й тоді вирішили одружитися. Треба зазначити, що я йшла під вінець вже не сама, а з дитиною під серцем. Й коли народився Матвійчик, то мені стало зрозуміло, що мій чоловік був не готовий до батьківства.
Він ніколи не залишався з сином наодинці, не годував його і не міняв підгузок. Не любив же Сергій і дитячий плач по ночах, завжди злився і йшов спати в іншу кімнату. Я вже мовчала, бо не хотіла підливати масла в вогонь і сподівалась, що це все скоро пройде.
Та коли наш синок підріс – все стало ще гірше. Мій чоловік почав виховувати Матвійчика «по своїй методиці», як він казав. Дитині не можна було заходити в нашу кімнату чи не дай Боже лягати з нами спати.
Бідний Матвійчик так плакав перед сном у своїй кімнаті й звав маму, але Сергій забороняв мені йти до нього, й навіть закривав його кімнату на ключ, який ховав до своєї кишені, мені ж він казав: «не лізь до дитини, нехай звикає без мамки засинати й росте справжнім мужиком».
Плакав мій син і плакала я. Годувати ж його теж не можна було мені, йому потрібно було самому вчитися це робити, й не хвилювало нашого тата те, що дитина залишалась голодною. Кашку ще він поїсть, а супчик зажди розливав. Ну це так треба було, як казав Сергій.
Та в такі дні, коли чоловіка не було дома – ми з Матвійчиком жили нормальним щасливим життям. Правда, якщо він вдарявся, то навіть при мені боявся плакати, бо знав, що тато його за це буде боляче тягнути за вушка. А за те, що на підлозі буде валятись хоч якась з його машинок – він поставить його у куток.
Мені ж не можна було захищати сина, а бувало й таке, що чоловік закривав мене в кімнаті, а сам займався своїм бездушним вихованням.
В один прекрасний момент моя психіка не витримала і мене без свідомості привезли в лікарню з нервовим зривом. Матвійчика ж забрали до себе мої батьки, бо чоловіку потрібно було працювати, але це й на краще.
Після лікарні я до Сергія не повернулась, а поїхала у своє село, до мами з татом. Й зараз триває процес непростого розлучення, від якого мій чоловік хоче відібрати у мене сина.