Хочеться поділитися мені з Вами однією історією, правда не дуже веселою, та не очікувано людяною.
В мого сусіда по квартирі сталася біда – він втратив всю свою сім`ю й сам залишився в інвалідному кріслі. Родина Бориса й Лідії була зразковою – вони жили завжди в мирі, обоє працювали на престижних роботах й мали двоє дітей шкільного віку. Сім`я часто їздила подорожувати по нашій країні і ось одного дня все це закінчилося.
Того вечора була слизька дорога й їхній автомобіль злетів з дороги – всі загинули, окрім Бориса, він отримав значні травми ніг й дуже довго лежав у лікарні.
Пам`ятаю, як ми всім нашим будинком збирали кошти на лікування сусіду, оскільки допомогти йому було більше нікому. А потім якось люди переговорили за це все і їм стало зовсім не цікаво, як тепер живе наш Боря.
Одного дня я вирішив зайти до нього в гості, через те, що було якесь свято й мені захотілося зробити людині приємно, бо ми і раніше з ним добре спілкувалися. Та побачене мене дуже засмутило.
Колись такий здоровий і гарний чоловік Борис Вікторович, успішний адвокат у нашому місті, перетворився на худого, згорбленого й замученого життям чоловіка, який виглядав не на 45 років, а на всі 60…
Сусід розказав мені, що не може сходити за продуктами до магазину, бо біля нашого під`їзду немає пандусу, й тому він ніяк не зможе вийти. Їсть він економно, раз на два тижні соціальна працівниця приносить йому базові харчі, а буває, й забуває про нього. Та й, якщо чесно, йому нічого й не хочеться вже, проживе так, скільки он зможе.
На моє ж запитання, чому він не звертається за допомогою до сусідів, він відповів, що йому соромно просити… Всі люди й так багато йому допомогли з грошима під час тривалого лікування, тож совість йому не дозволяє звертатися до них ще.
Після цього візиту я зібрав всіх чоловіків з нашого будинку, розказав їм ситуацію і запропонував зробити той пандус своїми руками й звісно ж, що матеріали теж за наші кошти. Й на диво, мені ніхто не відмовив.
Вже за два тижні пандус красувався біля нашого дому. А бачили б ви радість на лиці Бориса, який тепер міг виїжджати в двір… Він навіть плакав. Тепер чоловік теплими літніми вечорами сидить грає з нами в шахи чи настільні ігри, та й просто милується небом та дихає свіжим повітрям.
Я розумію, що біль втрати не дасть йому вже радіти нормально життю, але ж жити якось потрібно. Якщо Бог залишив його живим, значить так треба було.