Росла я у великій і дружній родині – тато, мама й мої двоє старших братів. Жили ж ми в будинку на околиці одного містечка, який залишився моєму татові від його батьків, яких не стало, коли йому був ще 21 рік.
Будинок у нас був невеличкий: кухня, ванна кімната, батьківська спальня, спальня хлопців, а я вже спала у вітальні на дивані. Тіснувато було нам, якщо чесно, й моя мама завжди мріяла купити будинок по більше і більш сучасний. Батьку ж не хотілося нікуди переїжджати, бо стіни старенького будинку були йому рідними – він все життя в них прожив й вони нагадували йому про його батьків.
Одного вечора, коли ми вечеряли, у тата задзвонив телефон. При розмові він весь зблід і нікому нічого не сказавши вибіг з будинку та поїхав кудись на своєму автомобілі.
Повернувся він не сам, а зі своєю сестрою і двома її маленькими дітьми. Тітка Оля жила не далеко від міста в одному селі, знаходилась в декретній відпустці з двома дітьми, а чоловік її працював за кордоном.
Зайшли наші нічні гості до будинку всі брудні й заплакані. Пам’ятаю, що нас тоді всіх це дуже налякало. Батько зібрав тоді всіх на кухні й сказав, що тьотя Оля, Вадим та Даша житимуть тепер з нами, бо у них згорів будинок. На це ніхто й слова не сказав, але я бачила, що нашій мамі така новина не сподобалась.
Вранці батьки дуже сварилися, вони думали, що їх ніхто не чує. Тітка Оля теж чула їхню сварку, але мовчки ковтала сльози й удавала, що нічого не помічає, бо у неї іншого виходу не було.
Маму нашу я теж розумію, адже їй тепер треба було піклуватися не тільки про своїх трьох дітей й чоловіка, а й батькову сестру з її малими дітьми. Тато наш тоді пішов на роботу, гучно стукнувши вхідними дверима, а мама почала шукати в холодильнику якісь продукти й готувати їжу на всіх. Потім нас розводила по заняттях, а сама день прибирала за всіма, допомагала тітці глядіти й годувати її дітей, та бігала все в аптеку за дитячим харчуванням для них чи підгузками, а ввечері вчила з нами трьома уроки. А це в такій людній і гучній обстановці було зробити важко.
Проживши так три тижні – мама втомилась. Вона вже не розмовляла з батьком на цю тему, а прямо тітці в очі говорила: «Олю, та коли ви вже квартиру орендуєте? Нам же теж тісно, хлопці он мої на підлозі сплять, щоб твої малі спали на ліжках. Й коли там твій чоловік думає їхати додому?». Тітка на це нічого не відповідала, а тільки плакала. Атмосфера в нашому будинку була такою, наче там бомби непорозуміння й зла зривались.
Та одного дня моя мама поміняла свою думку. Несподівано у наш дім прийшла біда – мій брат потрапив на пішохідному переході під автомобіль і йому потрібно було зробити переливання крові. Група у нього рідкісна була, ніхто з наших йому не підходив. І виявилося, що тітка Оля єдиний відповідний донор.
Звичайно, що тітка без вагань поїхала в лікарню і все, що від неї потрібно було, виконала. Мій брат був врятований. Мама ж тоді плакала і цілувала їй руки, просила вибачення за свою поведінку.
Про те, щоб хтось від нас уїжджав і мови не йшло вже. Татова сестра жила у нашій квартирі ще два місяці, а потом приїхав дядько Ігор, чоловік тітки, і купив їм старенький будинок не далеко від нас. Дядько був пару років на заробітках, тож коштів підзаробив, а не міг ці три місяці приїхати, бо працював за контрактом, йому треба було закінчити всі справи в іншій країні.
З того часу пройшло вже 15 років, ми всі виросли й живемо кожен своїм життям. Але всі зажди зустрічаємося на свята у батьківському домі й добре пам’ятаємо, що ми всі є один в одного – рідні й близькі люди, яки завжди прийдуть на допомогу.