У родині нас було двоє. Ми з братом були дуже дружніми, а тому після cмepтi батьків переобладнали хату на два входи й вирішили, що не будемо її розмінювати. Жилося нам дуже дружно та весело, навіть коли брат одружився і вони завели дитину. Сам я так і не одружився, а тому племінницю дуже любив та балував. Ми разом відзначали дні народження та решту свят і всі в селі знали, що ми завжди раді гостям.
Коли племінниці було 15 років, у її мами, дружини мого брата діагностувала смертельне захворювання. Не дивлячись на усі наші зусилля, стримати хворобу вдалося лише на пів року, а потім моя невістка за місяць згасла, як та свічка.
Брат добре справлявся з вихованням доньки, я допомагав йому чим міг. Вона закінчила школу та поїхала до міста навчатися на ветеринара. Ми сподівалися, що вона лишиться в місті, адже там більше можливостей, але після навчання вона повернулася у село із наміром відрити тут клініку для свійських тварин, щоб люди не мали возити своїх тварин у місто або забивати їх від безвихіддя.
Ми з братом дуже тішилися з того, якою вдалося виховати племінницю. Допомагали їй як тільки могли й з чим могли. І в неї вдалося, через півтора року вона влаштувала невелику клініку просто у нас на задньому дворі, добре, що місця було багато. Одного дня я допомагав племінниці тримати коня, якого привели для огляду, але десь у сусідів щось чи то зірвалось, чи вистрелило, кінь налякався і сіпнувся у бік. Я саме його тримав, а тому він потягнув мене і збив з ніг. Падіння спричинило серйозну травму спини. І з того часу на мене очікували роки лікування, довелося залишити постійну роботу і жити на маленьку пенсію, яку мені дали у зв’язку з втратою працездатності.
Брат мій тим часом зустрів жінку і перебрався до неї, залишивши будинок, дочці. Так ми з племінницею лишилися жити у будинку моїх батьків. Племінниця багато працювала у клініці, а я їй допомагав та як міг господарював і займався городом.
Одного дня до клініки хлопець із сусіднього села привіз козенят на огляд. Вони з племінницею розговорилися, сподобалися одне одному і почали зустрічатися. Невдовзі вони вирішили жити разом, а потім і розписатися. Брат із новою дружиною допомогли з весіллям, гуляли як у старі добрі часи, все село чуло як гуло наше подвір’я.
Спочатку все йшло непогано, але я почав помічати, що чоловік моєї племінниці мене недолюблює. Він сказав, що спочатку не підозрював, що я тут живу, думав, що звичайний робочий, який допомагає вести господарство. А потім він здивувався, коли дізнався, що ми рідня і живемо в одному будинку.
Чоловік племінниці постійно заводив розмови щодо того аби я з’їхав, та племінниця казала, що це питання взагалі не має підійматися, адже будинок на два входи, ніхто нікому не заважає, місця вдосталь і частина будинку належить мені по праву. Її чоловік не заспокоювався і казав, що аби мене виселити, а другу частину будинку здавати в оренду, то можна було б заощаджувати чималі кошти. Я б і радий був вступити племінниці свою частину будинку, але ж у мене немає житла, та ще й працювати повноцінно не можу, куди я подамся на ті копійки, що отримую по втраті працездатності. Я саме сидів роздумував про це усе, як у двері постукали. Я відчинив і побачив племінницю. Вона принесла свіжих пиріжків зі сливами й присіла поговорити.
Розповіла, що подає на розлучення, бо не має бажання жити з таким дріб’язковим та меркантильним чоловіком добре, що ще не встигли дітей завести.
– Тому дядьку, тепер буду знов вас частіше просити із допомогою по дому, – всміхнулася племінниця.
Мені було дуже ніяково відчував свою провину, хоча цілком і не знав за що, адже частина дому таки по праву моя. В життя молодої родини я не втручався і зайвий раз на очі не потрапляв, але всередині таки щось шкребло і було сумно, що шлюб племінниці не склався.
