Колись життєрадісна, енергійна та оптимістична Оксана тепер сиділа у порожній кімнаті та сумно дивилася, як привозять нову жінку до цього будинку, де вона живе вже другий рік поспіль.
Колись Оксана була відомим в місті стоматологом. Жінка мала дуже добрий характер, до всіх ставилася з розумінням, у тому числі до свого чоловіка. Вона готова була віддати останнє, лиш би Степану було добре. Оксана не відчувала ніколи втоми, не мала права хворіти, бо хто тоді готуватиме та частуватиме коханого свіжими стравами. Він не ходив на роботу, а для чого, якщо жінка має високий дохід та цілком може забезпечити обох.
Потім, коли Оксана пішла в декрет, то Степан знову не поспішав шукати роботу чи допомагати з дитиною. Оксана не мала від кого чекати підтримки, бо батьків вже не було. Тому довелося жінці підшукати дистанційну роботу вдома, тим паче що мала новий та сучасний ноутбук. Якось так зводили кінці з кінцями.
Проходили роки, ось вже донечка пішла до дитячого садка. Оксана з легкістю видихнула, коли почався її перший робочий день у стоматології, де працювала до декрету. Вона мріяла, що влітку всі разом нарешті поїдуть на море, бо досі не могла через погане фінансове становище.
Та сталося те, чого ніхто навіть не очікував. Якось Оксані запаморочилося в голові та вона втратила свідомість. Отямилася вже у лікарняній палаті. Далі все було, як у сні – аналізи, обстеження, документи, вирок. А він не був не надто втішним. Оксана продовжувала працювати, проте вже через рік їй було важко навіть спуститися сходами. Вона жалілася про це Степанові, але він ніяк не реагував, не співчував та так і не задумувався над тим, щоб йти десь на роботу.
Коли донечці було вже сім років, Оксана змушена була покинути робоче місце. Вона не могла ходити без сторонньої допомоги, щобільше, руки почали не слухатися. Степан тоді так нервувався, лютував, говорив, що жінка придурюється, ледаща та нікому не потрібна.
Дочка, здавалося, абсолютно копіювала татову поведінку та ставлення до матері. Вона рідко коли могла послухати Оксану, постійно відповідала криком, якось навіть замахнулася, але стрималася.
Коли Оксана вже зовсім злягла, Степан одного прекрасного ранку викликав таксі та відвіз жінку до державного закладу, де приймали хворих людей з різними обмеженими можливостями.
Степан навіть нічого не сказав, коли по жінку вийшли медсестра та санітарка. Коли Оксана все зрозуміла, вона зі сльозами на очах запитала:
– Як ти можеш? Хіба я коли-небудь щось погане тобі зробила, Степане?
– Ні, але тепер взагалі вже нічого для нас ти зробити не зможеш, – уїдливо відповів чоловік.
Дочка такими ж порожніми та бездушними очима дивилася матері вслід. Оксана була впевнена, що більше їй не вирватися з цього закладу.
