Олексій Петрович усе життя тяжко працював, щоб забезпечити хороше життя для родини. Спочатку він трудився у місцевому колгоспі водієм та механіком, а потім, як з’явилася можливість, подався у далекобійники і їздив за кордон. Заробітки були хороші, родина ні в чому не мала потреби, але й батька вдома майже не бачили. Але й сам Олексій і родина до того звикли, а ще більше родина звикла не мати ні в чому потреби. Особливо молодший син. Він не застав тих часів, коли батько ще працював у колгоспі, тому фактично не застав часів, коли тато бував удома частіше. Для нього Олексій Петрович був як дід Мороз чи святий Миколай, чоловік який з’являється дуже рідко, але виконує усі бажання і дарує подарунки, от тільки якихось синівсько-батьківських почуттів у них не налагодилося. Не змінилося це навіть коли син подорослішав.
Дружина Олексія Петровича рано померла, спочатку за молодшим сином наглядав старший, а коли старший пішов батьківськими стопами і теж почав їздити у рейси, то малий уже й сам собі міг дати раду. З рештою старший син переїхав жити до Португалії, Олексій Петрович був майже весь час у рейсах, приїздив кілька разів на рік, привозив додому подарунки та лишав молодшому сину гроші і їхав працювати далі. Син же сприймав це як належне, а тому коли закінчив школу, вирішив не вчитися і не працювати, адже й так всього було достатньо: будинок, все у будинку, машина, гроші завжди водяться. Єдине, що він не врахував, що все це завдяки батьківському труду і, що це може швидко скінчитися. Але про це він не думав зовсім, тринькав гроші направо й наліво. Згодом знайшов собі дружину, яка теж ніде не працювала, спочатку сиділа на шиї своїх батьків, а потім впала на плечі Олексія Петровича.
Вчергове повернувшись додому, Олексій Петрович помітив, що запаси грошей майже вичерпалися, а запасів було чимало і він запитав у сина чи все в порядку. Син сказав, що так, просто тепер же ж має родину, а тому й витрати більші. Олексію хотілося зауважити синові, що аби він сам хоч трохи працював, то може б і вистачало на їхню сім’ю, а так надовго їм грошей не вистачить, але змовчав. Правда цього разу перед від’їздом він не лишив грошей вдома, а поклав їх на рахунок у банку.
Не пройшло й пари днів, як син зателефонував і сказав, що не може знайти, де батько лишив гроші, а Олексій Петрович і сказав, що не лишав їх, що пора самому подумати про себе та сім’ю, бо батько не вічний. Син розізлився і кинув слухавку. А наступного разу, коли Олексій Петрович повернувся додому після рейсу, то син не пустив його у хату. Це ж треба у власну хату не пустив, сказав, що той більше не буде тут жити, раз не дає грошей і, він зовсім і не батько, якщо не може дитину забезпечити.
Олексій Петрович чекав на свій автобус до міста, він точно не знав куди податися, але після таких слів сина, розумів, що додому він більше не повернеться: дружини та старшого сина там немає, а молодшому сину він чужа людина. На серці було важко, але що ж робити, виховувати його вже пізно, ріднитися мабуть теж, а тому треба подумати, як забезпечити собі старість та радіти, що дружина не дожила до того дня, коли власна дитина батьків з хати виганяє.