Через останню ситуацію, яка сьогодні вирує у світі, наша родина опинилася у скрутному фінансовому становищі. Я працюю перекладачем текстів з української на англійську мови. Зрозуміло, що нема замовників, оскільки туризм вже не той, що був. Мій чоловік не працює повністю шеф-кухарем, як було раніше. Через карантин заклади громадського харчування скоротилися вдвічі. На жаль, і мені, і йому затримують зарплати.
Цього тижня відкрила гаманець, а там всього 500 останніх гривень. Як далі житии?
Часто нам кажуть, що просто треба потерпіти, однак тут це не проходить. Грошам неможливо звідкись взяти, тому ми квартиру вже кілька місяців не оплачуємо.
Одного разу чоловік згадав, що ми дали гроші у борг одній моїй знайомі (ми дуже добре знаємо її чоловіка, адже він тривалий час працював у чоловіковому кафе). Ц еще було у березні, коли розпочалася світова криза. Їй не вистачало 3000 гривень для погашення кредиту за телефон.
Звісно, три тисячі гривень – це зовсім невеликі кошти, але краще щось, ніж нічого. Звичайно, що вони б для нас навіть дуже стали у нагоді. Жінка обіцяла віддати кошти за місяць, а минуло вже три.
Якось ввечері кажу чоловікові, що треба зателефонувати Люді і попросити віддати гроші.
Мій чоловік набрав Люду. Я почула, як вони розмовляли по телефону. Спочатку Анатолій говорив різко і строго, чоловік розповів про ситуацію, яка склалася у нашій родині. Однак, через кілька хвилин у голосі чоловіка булла нотка суму: «Ти що? Коли це сталось? Співчуваємо, чому не подзвонила раніше? Звичайно, що почекаємо. Які проблеми?»
Анатолій поклав слухавку, сумно глянув на мене і промовив: «У Люди щойно помер батько. Захворів на останню стадію раку шкіри. Вона знову збирає гроші в борг, питає по всіх знайомих»
Звичайно, що я булла шокованою. Ми обоє добре знали батька Люди. Такий інтелігентний і добрий чоловік, звісно, що обоє засмутилися не на жарт. Про гроші навіть говорити не стали. Як можна говорити людині повернути борг, коли вона так засмучена? Звичайно, що добивати у такому стані, мовляв, ти мені вина, не можна.
Гаразд, посумували і забули, йдуть дні, а ми знову на мілині.
Сьогодні знайшли найдешевший магазин. Закупили всілякої городини: шпинат, буряк, картопля, цибуля. Щось будемо на кухні варганити – суп чи найпростіший салат. А що робити? Треба обходитися тим, чим маємо. Ось ми закупилися і виходимо.
І тут ми мало не попадали. Повз нас спокійним кроком з паличкою йде батько Люди. Поважно та інтелігентно, навіть без маски. Ми з Анатолієм привіталися на карантинній відстані, як і потрібно. І спитали Максима Павловича: «Щось вашої Людочки не видно? Може за кордон виїхала на роботу?» Старенький бадьоро відповідає: «Мені живеться непогано – трохи пенсію отримую, трохи діти допомагають, а трохи і працівники соціальних служб. Людочка без роботи сидить кілька місяців. То вона до мене часто заходить, я щось з пенсії уділяю. Бідолаха, добре, що чоловік вантажником у супермаркеті, то завжди щось перепаде з продуктів. Нам, старшому поколінню якось простіше».
Звичайно, що нам з чоловіком навіть язик не повернувся сказати, що дочка вже давно поховала батька, аби борг не платити. Стільки у мені кипить злості, що навіть не можу назвати цей мерзенний вчинок якимось словом. Анатолій подзвонив до Люди, він говорив такими важкими словами, що аж стіни будинку трусилися. Я його таким сердитим ще не бачила.
Стала випрадовуватися, що нічого іншого не могла придумати, що це перше, що спало на думку. А потім ще додала: «Ви так напосілися на мене, що ці гроші питання життя і смерті. А як я віддам борг, якщо не працюю? Звідки візьму?»
І тут я зрозуміла, що ці гроші нам ніколи не бачити. Тому урок – очевидний.
