Колись Дмитро навчався на факультеті психології зі студентом з однієї з африканських країн. Діма вже й сам не пам’ятав, якої саме, бо колись не особливо придавав тому увагу та значення.
Всі вони жили в гуртожитку. Іноземці проживали окремо, але Оскару (так звали того хлопця) не вистачило місця в кімнаті, тому його поселили разом з українцями. Дмитро якось байдуже відносився до того, з ким проживати разом. Всі були дружні, допомагали один одному не лише в навчанні, але й в побутових справах. Хлопці не особливо вміли готувати їсти, окрім простих макаронів та смаженої яєчні, а от Оскар був умільцем в цій справі.
Спершу він готував національні страви своєї країни, проте потім швидко його перевчили на український борщ, вареники, деруни та навіть голубці! Блок, де жив Дмитро з іншими студентами, постійно, був наповнений такими ароматами, що навіть вахтери не раз підіймалися сходами на поверх, щоб подивитися хто там та що готує таке смачне. Пізніше уже звикли до того, що, якщо доносяться запахи, то Оскар вже приступив до нової страви.
Спочатку Оскар навчався в англомовній групі. Проте пройшло менше як рік та хлопець настільки досконало опанував українську мову, що перевівся у звичайну групу, де навчався Дмитро та інші друзі. Хлопець щиро дивувався:
– Оскаре, для чого воно тобі? Хіба так легко було вивчити чужу мову? Мені здається, що ти англійською не настільки добре володієш, наскільки панував українську.
– Діма, – відповідав Оскар, коли я прийняв рішення навчатися саме тут, то постановив собі, що першим ділом вивчу мову. Тому що я планую жити тут, у цьому середовищі. Тому хочу почуватися повноцінним, а таке відчуття дає відмінне знання мови у першу чергу. А ще, Діма, я закохався в одну дівчину – Галю. Вона така ніжна та красива, як квітка.
Дмитро ледь усміхнувся, йому було приємно чути ці слова від іноземця.
Пройшло багато років. Дмитро час від часу спілкувався з Оскаром у соціальних мережах, але бачилися рідко, попри те, що жили в одному місті. Дмитро лише знав, що друг працює психологом у будинку для дітей-сир1т, одружений з тією красивою Галею та виховуються дітлахів.
Та якось на День Незалежності таки зустрілися. Яким радісним та щирим було обличчя Дмитра, коли побачив Оскара з Галиною у національному вбранні та трьох смуглих донечок у вишитих платтях з вінками на голові.
– Я пишаюся тобою, Оскаре! – вигукнув Діма. Ти зовсім іншої національності, але так швидко став нашим, таким рідним! Ти заслуговуєш на повагу та вдячність, друже!
– Дякую, Діма, – друзі засміялися та пішли на морозиво у найближче кафе сім’ями. А Галина ще цілу дорогу розповідала, який смачний борщ з пампухами виходить у її чоловіка, яких пісень, колядок та щедрівок він навчився сам та ще й дочок залучає. Навіть теща у повному захваті, хоча зазвичай між зятями та тещами рідко пахне любов’ю.
