Живу я зі своїм чоловіком вже майже 10 років в законному шлюбі й всі ці роки немає звичайного сімейного спокою у наших стосунках. Розкажу Вам про своє наболіле.
Ігор мій гарна й вихована людина, яка дуже любить свою сім’ю й ладен все зробити на цьому світі, аби його рідні були щасливі. Я так раділа тому, що він дуже сильний і власний, бо почувалася по справжньому захищеною з ним.
Мій чоловік дуже суворий й зажди дотримується свого слова. Інколи я й користувалася тим, що він не любить жіночих сліз і спеціально плакала, щоб він щось зробив для мене або просто пожалів. Він йшов на це заради мене.
Але цим користувалася не тільки я. Була, і є, ще одна жінка в його житті – його мама. Вона чомусь дуже незлюбила мене ще з самого нашого весілля й завжди, коли щось не так, як їй хочеться, намагається вкусити мене якнайболючіше. Й вона це робить не на пряму, а через свого сина. Так вона виховує мене.
От Валентина Петрівна при мені така вся добра й чуйна, а сину своєму про щось плачеться в той самий час. А що в неї на думці – одному Богу відомо. Тому й живу так, не знаючи, коли вона встромить мені ножа в спину. Й що від неї чекати.
От коли було я завагітніла вперше, то вона, як потім виявилося вже, сказала моєму чоловікові, що дитина не від мене. Й мій Ігор повірив їй й хотів навіть розлучитися зі мною. Благо, що наші спільні друзі якось його вмовили й він від мами переїхав назад до мене. А то ж навіть трубку від мене не брав й ладен був від дитини відмовитися. Звісно, що мені образливо було це все, але заради сім’ї я пробачила йому.
Коли ж народилася наша друга донька, то свекруха, коли подивилася на неї в пологовому будинку, сказала моєму чоловікові, що вона зовсім на нього не схоже, тому – нагуляна. Й мій Ігор знову повівся. Дійшло навіть до того, що прийшлося робити генетичну експертизу, й тільки тоді він заспокоївся. А його пробачила, бо кому потрібна жінка з двома діткам на руках.
От коли його мати не втручається у наше життя – все чудово й всі люблять один одного, а як тільки їй стає сумно – начувайтеся всі, буде весело. Ну що вона за людина така? От вже 10 років, як ми з нею родичі, а Валентина Петрівна, виходить, мій запекліший ворог у цьому житті.
Я навіть доньок своїх не можу до неї в гості відпустити, бо вона обов’язково настроїть їх проти мене. Й не питайте як, вона вміє. Скажіть, скільки отак можна прожити, чекаючи завжди на якусь підлісь? Чи варто витрачати своє життя на це? Чи може нехай забирає свого сина назад й живе з ним вдвох, як і раніше… Якщо їй так хочеться.
