Я не дуже люблю розказувати про своє дитинство – занадто багато болі в ньому було. Ще при народженні мама відмовилась від мене, за батька нічого не знаю.
Так я попав у дім малютки. Чомусь всі розказують що там діток швидко забирають. Але це була не моя історія. Я підріс і мене перевели у звичайний дитячий будинок. З дітьми я одразу не знайшов спільної мови, але вихователі та няні мене любили. Там я пройшов дійсно школу виживання.
Одного разу мене взяли до себе одні опікуни Та з ними я спільної мови не знайшов. А їм швидше за все потрібні були лише виплати. Так я і повернувся у дитячий будинок.
Завдяки своїй впертості, наполегливості та жаги до майбутнього я добре вчився і планував стати інженером. На той час це було великою рідкістю, щоб хтось з дитбудинку пробився в люди. Але я свято вірив що це станеться зі мною.
Проходили роки – мені вже виповнилось 18. Офіційно завершилось моє перебування у дитячому будинку. Я відчув себе ніби птах якого тільки випустили з клітки. Не знав куди йти та що робити. Благо держава надала мені квартиру.
Згодом я поступив університет. Був розумним, тому за моє навчання платила держава – адже я поступив на бюджет. Там в університеті, на другому курсі, я зустрівся з прекрасною дівчиною Марією. Спочатку ми просто дружили. Здавалось ніби ми знайомі все життя, нам завжди було про що поговорити та теми не закінчувались. Вона знала мою історію, але вважала що всі люди рівні й кожен заслуговує на місце під сонцем, не зважаючи на походження. Марійка дуже подобалась мені своїм світоглядом.
Вона жила в гуртожитку, а на вихідні їздла до батьків у інше місто. Наша дружба плавно переходила в симпатію, а згодом і закоханість наступила. Так ми почали зустрічатися. Хоч ми разом вже були пів року, та з батьками Марійка мене не поспішала знайомити. Лише згодом я зрозумів чому.
Після університету сталось те чого ми двоє не чекали, але не зважаючи на це були щасливі – Марійка завагітніла.
Тому тепер я був налаштований нарешті познайомитися з її батьками та попросити дозволу на одруження з коханою. Адже хотів, щоб дитина народилася у шлюбі. Марійка довго сумнівалася як краще нас познайомити.
Вона розказувала, що її батьки дуже суворі, вони прожили нелегке життя і завжди хотіли, щоб їхня донька добре влаштувалася та вийшла заміж за заможного чоловіка. Хоч я був впевнений що їм сподобаюсь, але мандраж охоплював все моє тіло, була якась внутрішня тривога і як виявилось недарма.
Того дня ми збирались до них у гості. Я купив майбутній тещі великий букет квітів та торт до чаю. Батьки нас гарно прийняли, накрили на стіл та раділи що стануть дідусем та бабусею. Розмови були про різне, спочатку питались як ми познайомились, як довго разом та потім почали запитувати про моїх батьків. А коли взнали що я сирота та ще й з дитячого будинку – в секунду змінились із лагідних ввічливих батьків перетворились на агресивних, думав, що ще трошки й вони мене там загризуть.
Сказали що не буде ніякого весілля, бо вони не віддадуть свою єдину кохану доньку першому ліпшому.
Батьки вважали що з дитбудинку не випускаються нормальні люди та всіма силами переконували Марійку що я їй не пара. А внука вони самі зможуть виховувати, без мене. Що я в цей день про себе тільки не наслухався. Мене тішило лише те, що Марійка не ставала на їхню сторону, а всіляко мене підтримувала та переконувала батьків що вони не праві.
Так я й не знайшов що з ними спільної мови, ми повернулись до мене у квартиру і тоді почали ретельно думати над нашим майбутнім.
Вирішили розписатися без гучних святкувань, навіть нікого не хотіли запрошувати. Потрохи почав підготовлювати квартиру до народження дитинки.
Марійка продовжила спілкуватися з батьками, але від свого вони не відходили. Були налаштовані проти мене.
Я багато працював, щоб забезпечити свою сім’ю і вважаю що у мене все добре виходило. Незабаром народився у нас син – ми його назвали Миколка. Батьки ж Марійчині навіть не прийшли привітати, лише зателефонували їй. Сказали що чекають дочку і внука в гості.
Тим часом на роботі мене чекало підвищення, яке я добився своїм розумом та наполегливістю.
За мірками нашого міста я заробляв дуже добре. Так зумів назбирати на покупку ще однієї квартири. Трохи згодом зробив там ремонт та здавав її в оренду, що також приносило непоганий дохід. Планував, що коли син підросте ця квартира дістанеться йому.
Якби я не старався, але думка тещі та тестя була незмінною – вони зі мною так і не спілкувалися. Хоча бачили що їхня дочка і внук живуть в достатку.
Не перестаю дивуватися їхній впертості, адже насправді я хороша людина і не важливо що виховувався у дитбудинку.
